Мадмуазель Саже тішилася з цієї сцени, позираючи з-під чорного крислатого капелюха. Потім вона швидко побігла на вулицю Рамбюто . Її сухенькі ніжки майже не торкалися бруку: стара летіла на крилах радості, мов її підіймав вітрець, повний лоскотливих пестощів. Нарешті стара довідалася! Вже цілий рік її томило пекуче бажання, і ось нарешті Флоран в її волі, весь, і так раптово все це трапилося! То було несподіване щастя; воно наче вилікувало її від тяжкої хвороби, бо Саже відчувала, що цей чоловік занапастив би її, вона б згоріла, якби він і далі ухилявся від палких домагань її цікавості. Тепер увесь ринковий квартал належав їй. В її пам’яті не було більше прогалин, вона могла розповісти історію кожної вулиці, перебравши по одній усі крамниці. Стара, легенько зітхаючи, мліючи від насолоди, зайшла до фруктового павільйону.
— А, мадмуазель Саже! — скрикнула Сар’єтта, що стояла за прилавком.— Чого це ви посміхаєтеся так радісно? Може, дістали головний виграш у лотереї?
— Ні, ні... Ох, голубко, якби ви знали!..
Сар’єтта у недбалому одязі молоденької красуні була чарівна серед своїх фруктів. Кучеряве волосся спускалося їй на лоб, мов вінок з виноградного листя. Голі руки, гола шия,— все голе й рожеве, чим вона дозволяла милуватися, було свіже, мов вишні та персики. Пустунка повісила собі на вуха шпанські вишні, і ці чорні ягоди підстрибували на її щічках, коли вона аж перехилялася від дзвінкого сміху. Дівчина тішилася з того, що їла порічки, просто припавши до ягід, і забруднювала ними не тільки губи, а й підборіддя і ніс; уста ж її були червоні, вогкі від соку порічок, мов нафарбовані губною помадою й обвіяні пахощами сералю. Від Сар’єттиних спідниць піднімався запах сливи, а від недбало пов’язаної шийної хусточки пахло суницями.
У тісній крамничці навколо неї були навалені кучугури садовини. Позаду на полицях лежали рядами дині: канталупи з бородавчатими рубцями, городні дині, ніби вкриті сірим гіпюром, «кюльдесенж» з голими шишками. Найкращі фрукти на виставці, гарно викладені в кошиках, скидалися на повні щічки, на личка гарненьких діточок, що виглядають з-за листяної завіски. Особливо спокусливі були персики, рум’яні монтрейлі з тонкою та світлою шкірою, як у північних дівчат, і південні персики, жовті, засмалені на сонці, мов смугляві дочки Провансу. Абрикоси лежали на моху і блищали бурштином, гарячими тонами призахідного сонця, що золотить потилицю брюнетки в тому місці, де кучерявиться дрібненьке волоссячко. Вишні, добірні, всі, як одна, нагадували вузькі уста китаянок, розтулені в усмішці; монморансі скидалися на губи товстої жінки; англійські вишні — більш довгасті та поважні; шпанська вишня — звичайна, в синцях, зім’ята поцілунками; черешні з білими й рожевими цяточками наче сміялися весело і водночас сердито. Яблука і грушки, нагромаджені серед листя папороті архітектурно правильними пірамідами, нагадували забарвленням рожевуватий відтінок ледве сформованих грудей, золото плечей і стегон, таємничу наготу. Дрібненькі червоні яблучка лежали, як немовлята в колисці; в’ялі рамбурги, кальвілі в білих сукнях, криваві Канади, каштанові, темнозеленого кольору, жовтуватозолотисті ренети з дрібними темними цяточками — у всіх цих плодів була неоднакова шкірка. Далі йшли різні сорти груш: бланкети, англійські, жовте масло, мессиржани, дюшеси, присадкуваті, довгасті, з лебединими шиями або апоплектичними плечима, з жовтими й зеленими животами, подекуди поцяткованими карміном. Біля них виставляли недокрівну ніжність незайманих дівчат прозорі сливи: ренклоди — королівські сливи — біліли кольором невинності; мірабель нагадувала золоте намисто чоток, що лежало в одній коробочці з паличками ванілі. А суниці пахли свіжим ароматом молодості,— особливо дрібні лісові, запашніші за великі садові, що відгонять нудотою поливки. Малина додавала свої пахощі до цього чистого
духу; червоні та чорні порічки й лісові горішки задерикувато сміялися, тоді як важкі грона винограду, повні п’янкого трунку, мліли в лозовому кошику звішуючи через його край свої ягідки, пожовклі від надто палких пестощів сонця.
Сар’єтта жила тут, як у фруктовому садку з його п’янкими пахощами. Дешеві фрукти — вишні, сливи, суниці,— навалені перед нею у плескаті кошики, вистелені папером, м’ялися, заливаючи прилавок соком, п’янким соком, що випаровувався у спеку. В липні, особливо в спеку після обіду, коли дині оточували дівчину сильними мускусними випарами, у неї паморочилась голова. Тоді, п’яна від них, усе більше відкриваючи косинку на грудях, ледве дозріла і свіжа, як весна, вона вабила й викликала похітливі бажання. Адже сама Сар’єтта, її руки, її шия надавали плодам закоханого життя, атласистого тепла жінки. Поряд з нею, в сусідньому рундуку, стара торговка, огидна п’яничка, виставляла самі тільки поморщені яблука, груші, обвислі, мов порожні груди, абрикоси трупного кольору, огидножовті, як старі ворожки. А молоденька Сар’єтта перетворювала свою виставку на безмежну голу насолоду. Це її уста поклали тут одну по одній рум’яні вишні, мов сліди поцілунків; це вона повиймала з свого корсажа шовковисті персики; це вона поділилась із сливами своєю найніжнішою шкірою— шкірою на скронях, на підборідді, у куточках губ; це вона переливала трохи своєї червоної крові в жилки червоних порічок. Палка вдача красуні дала змогу дозріти й налитися плодам землі, всім цим зернам, чиє кохання закінчувалось на листяному ліжку, в глибині мохового алькова — в маленьких кошиках. Аромат алеї квіток позаду її крамниці здавався надто солодким порівняно з запахом життя, що виходив з цих початих лозових кошиків та з її недбалої одежі. У той день Сар’єтта зовсім сп’яніла від мірабелі, якою наповнили ринок. Вона, відразу побачила, що мадмуазель Саже має якусь велику новину, і хотіла, щоб стара розбалакалась; але плетуха відповіла, тупцюючи на одному місці з нетерплячки: