Нормандка з великим здивуванням вислухала біографію свого милого. Досі він ніколи не розповідав її. Луїза почала докоряти йому. Незвичайні пригоди надали ще більше пікантності її коханню до Флорана. Він протягом кількох вечорів мусив описувати їй усе, що з ним було. Луїза боялася, що поліція, нарешті, розвідає, де він, але Флоран заспокоював її, кажучи, що це було надто давно і тепер нічого боятися поліції. Колись увечері він розповів Луїзі про жінку на бульварі Монмартр, про даму в рожевому капелюшку, з простріленими грудьми, чия кров пролилась на його руци. Він ще часто згадував про неї . Її сумний образ стояв перед ним у ясні ночі в Гвіані; він повернувся до Франції з божевільною мрією колись ясним сонячним днем зустріти її десь на вулиці, хоч і відчував досі мертву вагу її тіла впоперек своїх ніг. Може, вона ожила! Іноді, коли Флоран ходив вулицями, він раптом відчував удар у серце: йому здавалося, що він упізнав її в юрбі. Тремтячи від хвилювання, Флоран бігав за рожевими капелюшками, за шалями, що спускалися з плечей. Заплющивши очі, він бачив, наче незнайомка йде, наближається до нього; та ось шаль спадала з неї, і на хусточці виступали дві червоні плями; молода жінка з’являлася перед ним бліда, як віск, з нерухомими очима, із скривленими губами. А найболячіше було Флоранові те, що він не знає її імені, що в нього від неї залишилася сама, тільки тінь, наче втілена журба. Коли Флоран думав про жінку взагалі, перед ним завжди поставала вона —єдино добра, єдино чиста. Він часто ловив себе на химерній думці, що вона шукала його на тому бульварі, де була вбита, і певний був, що якби вони зустрілися на кілька секунд раніше, то вона, подарувала б йому життя, сповнене щастя. І Флоран не хотів іншої жінки, інші для нього не існували. Коли він говорив про неї, його голос так тремтів, що Нормандка інстинктом закоханої жінки все зрозуміла, і в ній прокинулися ревнощі.
— Певна річ! — промовила вона злісно.— Краще вам більше не бачити її. Яка вже тепер з неї красуня!
Флоран страшенно зблід, жахнувшись того образу, який викликала в його уяві торговка. Його спогади про кохання опинилися в могилі. Він не подарував Нормандці її жорстокості, бо від тієї пори його уява малювала перед ним під чарівним шовковим капелюшком вищирені зуби та порожні очні западини кістяка. Коли Луїза пробувала дрочити його тою жінкою, «що лежала з ним на розі вулиці Вів’єн», він ставав жорстокий і переривав її майже грубо.
Та в його зізнанні Нормандку особливо вразило те, що вона помилялася, вважаючи, ніби відбила у красуні Лізи її коханця. Це настільки зменшило її тріумф, що протягом цілого тижня вона кохала Флорана значно менше, ніж раніше. Але її втішила історія із спадщиною. Красуня Ліза з розпусниці перетворилася на злодійку, яка привласнила майно дівера і всіх обманювала своїм лицемірством. Тепер щовечора, поки Мюш списував у зошит прописи, розмова переходила на гроші старика Граделя.
— Ну, чи бачив хто такі дурниці! — реготала рибна торговка.— Мабуть, він хотів посолити свої гроші, якщо поклав їх у кадуб для солонини!.. Вісімдесят п’ять тисяч франків — добрі гроші, та ще Кеню, певне, збрехали,— їм, можливо, припало вдвоє або і втроє більше... Якби так мені, я б живо зажадала від них свою частку.
— Мені нічого не треба,— завжди відповідав Флоран.— Я навіть не знав би, де подіти такі гроші.
Тоді Нормандка розпалювалася:
— Слухайте, ви зовсім не чоловік, аж шкода дивитись на вас... Як ви не розумієте, що Кеню з вас сміються? Гладуха підсуває вам стару білизну й подерте вбрання свого чоловіка. Вибачайте мені на слові, але всі це помічають... От і тепер на вас зашкарублі від сала штани, які весь квартал протягом трьох років бачив на вашому браті... Та я б на вашому місці у вічі б їм кинула їхнє дрантя і зажадала б свою частку. Це ж сорок дві тисячі п’ятсот франків, правда? Я б з місця не зійшла, доки вони не віддали б мені сорок дві тисячі п’ятсот франків.
Даремно Флоран старався пояснити, що невістка пропонувала йому його частку, що вона для нього тримає ці гроші, та він сам не хоче їх брати. Він розповідав найменші подробиці, щоб переконати Нормандку в чесності подружжя Кеню.
— Хто б вам повірив,— сміялася вона іронічно.— Знаю я цю їхню чесність! Товста корова щодня складає її й ховає у свою дзеркальну шафу, щоб не забруднилась... Мені вас аж шкода, мій бідний друже. Вас просто приємно обдурити. Ви у справах, як мала дитина, нічогісінько не розумієте... Ця жінка колись покладе вам у кишеню ваші гроші і знов їх звідти вийме,—це неважко зробити. Хочете, я піду й правитиму від вашого імені те, що вам належить? Побачимо, що буде. Це вийшло б цікаво, запевняю вас. Я б дістала гроші або розтрощила б у них усе, слово честі!