— На вашому місці я не була б така спокійна, мені б захотілось довідатися... Чому ви не оглянете кімнату вашого дівера?
Ліза злегка здригнулася. Вона впустила виделку і втупила тривожний погляд у стару, думаючи, чи не відгадала вона її намір. А Саже казала далі:
— Та це ж, нарешті, дозволено... Ваш дівер може вам дуже нашкодити, як ви допустите... Вчора в мадам Табуро йшла мова про вас. Вона вам така віддана приятелька. Мадам Табуро казала, що ви надто добрі й що на вашому місці вона б давно навела порядки.
— Це сказала мадам Табуро?—задумливо прошепотіла ковбасниця.
— Атож, і таку жінку, як мадам Табуро, варто послухати... Постарайтеся ж довідатися, що означають ці куски червоної матерії, а потім скажіть мені, добре?
Та Ліза вже не слухала. Вона якось непевно поглядала крізь гірлянди сосисок у вітрині на маленькі сирки жерве й равликові консерви. Ковбасниця, здавалось, поринула у внутрішню боротьбу, що провела дві зморшки на її мовчазному обличчі. Тимчасом стара почала стромляти свого носа у блюда на прилавку, бурмочучи сама до себе:
— Ах, ось тут нарізана ковбаса... Таж вона висохне... А це кров'яна ковбаса. У ній, мабуть, виделкою колупалися. Треба б її десь забрати, вона бруднить блюдо.
Ліза з неуважним поглядом віддала їй кров'яну ковбасу й кусочки копченої, промовивши:
— Візьміть, якщо хочете.
Все зникло в кошику. Мадмуазель Саже так звикла до подачок, що вже навіть не дякувала. Щоранку вона забирала собі всі обрізки з ковбасної. Стара пішла, сподіваючися здобути десерт від Сар'єтти або мадам Лекер, наговоривши їм на Гавара.
Зоставшись сама, ковбасниця сіла на лаву за прилавком, бажаючи обміркувати своє рішення в зручній обстановці. Вже цілий тиждень вона не мала спокою. Якось увечері Флоран попросив у Кеню п'ятсот франків, звичайно, як людина, що має відкритий рахунок.
Кеню відіслав брата до жінки. Флоранові це було прикро, він трошки тремтів, звертаючись до красуні Лізи. Але та, не промовивши й слова, не запитавши, нащо йому потрібні гроші, пішла до себе в кімнату і принесла п’ятсот франків. Вона тільки сказала діверові, що записала ці гроші на рахунок спадщини. Через три дні він узяв тисячу франків.
— Не варто було вдавати з себе безкорисливу людину,— сказала Ліза своєму чоловікові увечері, лягаючи спати.— Ти тепер бачиш, як добре я зробила, що зберегла його рахунок... Чекай, я ще не записала тисячі франків, які видала сьогодні.
Вона сіда перед бюро, перечитала сторінку рахунків і додала:
— Я мала рацію, залишивши вільне місце. Я відмічатиму те, що взято, на полях!.. От побачиш, він усе витратить на дрібниці... Я вже давно сподівалася цього.
Кеню нічого не відповів і уклався спати в дуже поганому настрої. Кожного разу, коли його дружина відкривала бюро, відкидна дошка рипіла, аж йому серце краялося. Він навіть вирішив був присоромити брата, перешкодити йому викидати гроші на Мегюденів; але не наважився. Через два дні Флоран попросив ще півтори тисячі франків. Логр колись увечері сказав, що якби були гроші, то справа посувалася б швидше. Другого дня він аж не тямився з радощів, побачивши, що слово, кинуте на вітер, дало йому невеличкий пакуночок золота; оцінювач, посміхаючись, поклав його в кишеню, причому горб його аж підстрибував від радості. З того часу почали з’являтися різні потреби: такий-то відділ просив грошей найняти приміщення, іншому треба було підтримати нещасливих патріотів; потрібні були гроші, щоб купувати зброю та військові припаси, вербувати людей, давати хабара поліції. Флоран ладен був віддати все. Він згадав про спадщину, про поради Нормандки. Флоран черпав гроші з Лізиного бюро, і бентежив його тільки невиразний страх, коли він дивився на серйозне обличчя невістки. На його думку, не можна було витратити ці гроші на більш святе діло. Захоплений Логр носив тепер надзвичайні рожеві краватки й лаковані черевики, поглядаючи на які, Лакайль ставав ще похмурішим.
— Твій брат узяв три тисячі франків протягом тижня,— заявила Ліза своєму чоловікові.— Що, ти на це скажеш? Правда, гарно?.. Якщо він так поводитиметься далі, то п’ятдесяти тисяч франків вистачить йому тільки на чотири місяці... А старому Граделю треба було сорок років працювати, щоб скласти такі гроші.
— Сама винна!—скрикнув Кеню.— Не треба було йому говорити про спадщину.
Але жінка суворо глянула на нього, промовивши:
— Це його гроші, він має право хоч усі взяти... Мені не шкода віддавати йому гроші; мені тільки хочеться знати, на що вони йдуть... Я давно тобі кажу: цьому повинен бути край.