— Це жінка вашого брата, ваша невістка Ліза.—вказав Гавар Флоранові.
Він привітався, кивнувши їй злегка головою, потім зайшов у сіни, весь час додержуючи незвичайних пересторог; він не дозволив Флоранові увійти через крамницю, дарма що там нікого небуло, йому, мабуть, дуже подобалося брати участь у цій, як йому здавалося, небезпечній пригоді.
— Заждіть,— сказав він,— я гляну, чи нема там кого у вашого брата... Ви зайдете, коли я лясну в долоні.
Гавар штовхнув двері в глибині коридора. Та коли Флоран почув за цими дверима братів голос, він одним стрибком проскочив туди. Кеню, який дуже любив Флорана, кинувся його обіймати. Вони цілувались, як малі діти.
— А хай йому біс, це ти! — мурмотів Кеню.— От не чекав!.. Я гадав, що ти помер, і ще вчора казав Лізі: бідолаха Флоран...
Він зупинився і крикнув, просунувши голову до крамниці:
— Гей, Лізо! Лізо!
Потім, звернувшись до маленької дівчинки, яка залізла в куток, додав:
— Полінко, біжи за мамою.
Але мала не рушила з місця. Це була чудова п’ятилітня дівчинка; її кругле, повне личко було дуже схоже на обличчя красивої ковбасниці. Дівчинка тримала на руках великого рудого кота, що не пручався й лежав, відкинувши лапи. А вона стискала його рученятами, згинаючись під його вагою, наче боячись, що цей пан, так погано вдягнений, може вкрасти її жота.
Ліза поволі увійшла до кімнати.
— Це Флоран, мій брат,— повторив Кеню.
Невістка назвала його «мсьє» і повелася з ним дуже привітно. Вона спокійно оглянула Флорана від голови до ніг, не виявляючи й тіні непристойної цікавості. Тільки на губах її з’явилася ледве помітна зморшка. Ліза стояла на місці й нарешті посміхнулась, дивлячись, як її чоловік стискає брата в обіймах. Але Кеню потроху заспокоївся і лише тепер звернув увагу на те, який Флоран худий та обдертий.
— О мій бідний друже! — сказав він.— Ти там не дуже покращав. А я, дивись, який гладкий... Що поробили!
Кеню справді був товстий, надто товстий на свої тридцять років. Його тіло випирало з сорочки, з фартуха, з білизни; у всьому цьому він був схожий на величезне немовля. Його голене обличчя розтяглося і чимось нагадувало свиняче рило, адже він щодня возився з свининою, руки його постійно занурювались у м’ясо, жили в ньому. Флоран ледве впізнав брата. Він сів і поглядав на нього, на красуню Лізу, на крихітку Поліну. Від них усіх пашіло здоров’ям—вони були пишні, майже квадратні і просто лисніли; всі троє поглядали на Флорана з якимсь подивом, з невиразною тривогою товстунів, що бачать перед собою худу людину. Навіть кіт, на якому шкіра мало не тріскалася від сала, недовірливо позирав на Флорана жовтими очима.
— Ти ж почекаєш сніданку, правда? — запитав Кето.— Ми снідаємо дуже рано, о десятій годині.
В кімнаті чути було сильні пахощі з кухні. Флоранові пригадалася жахлива минула ніч, його в’їзд до Парижа на городині, його смертельна мука серед повного по вінця ринку, безперервний потік харчів, від якого він щойно втік. І він промовив тихим голосом, несміливо посміхаючись:
— Ні, я, бачиш, дуже голодний.
II
Флоран тільки почав вивчати в Парижі право, коли померла його мати. Вона жила у Вігані, в департаменті Гард, і вийшла заміж вдруге за нормандця з Івто, на прізвище Кеню, якого привіз на південь один супрефект і одразу ж забув про його існування. Кеню залишився служити в супрефектурі і вважав, що країна ця дуже гарна, вино чудове, а жінки надзвичайно милі. За три роки після шлюбу він помер від шлункової хвороби. У спадщину своїй дружині нормандець залишив тільки опецькуватого хлопчика, дуже схожого на нього. Тимчасом матері і без того тяжко було платити щомісяця в училище за Флорана, свого старшого сина від першого шлюбу. Флоран давав їй багато радості: він був лагідний, дуже ретельно вчився, одержував перші нагороди. На нього мати перенесла всю свою любов, поклала всі надії. Можливо, що в особі цього блідого, худенького хлопчика мадам Кеню віддавала перевагу своєму першому чоловікові, який походив з провансальців, лагідних та ніжних, тим більше що він сам любив її до нестями. Або, може, Кеню, який спочатку привабив молодицю своєю веселою, рівною вдачею, виявився потім надто жирним, надто самозадоволеним і впевненим у тому, що найкращі радощі містяться в ньому самому. В усякому разі вона вирішила, що з її молодшого сина — а на півдні ще й досі нерідко сім’ї жертвують молодшими дітьми заради старших—не вийде нічого путнього. Мати обмежилась тим, що послала малого вчитись у приватну школу, до сусідки, старої діви, де він навчився тільки пустувати. Брати росли далеко один від одного, немов чужі.