Кеню займали маленьке приміщення із трьох кімнат і невеличкої комірчини. Спочатку треба було пройти порожню кімнату, де стояли самі стільці, потім невеличку вітальню, де меблі, сховані під білими чохлами, скромно дрімали в півтемряві, бо завіси завжди були спущені, щоб ніжноблакитиий репс не вилиняв на сонці; далі була спальня, єдина жила кімната, з меблями червоного дерева, дуже комфортабельна. Особливо вражало тут ліжко з чотирма матрацами, чотирма подушками, товстим шаром ковдр і пуховою периною,— уособленням ситого сну з повним черевом. То була постіль тільки для того, щоб спати. Дзеркальна шафа, комод з туалетом, круглий стіл під тамбурною салфеткою, стільці, прикриті гіпюровими квадратами, надавали всьому буржуазної пишноти, акуратної і солідної. На лівій стіні, по обидва боки каміна, прикрашеного мідними візами з намальованими на них пейзажами і годинником, на якому позолочений Гутенберг стояв, замислившись і поклавши палець на книжку, висіли в недоладних овальних рамках портрети Кеню і Лізи, написані олійними фарбами. Кеню посміхався, а Ліза мала вигляд надзвичайно достойної дами; обоє були в чорному, чистенькі, прилизані, з обличчями ніжнорожевого кольору. Триповий килим, на якому складні розетки перемішувалися з зірками, лежав на паркеті. Коло ліжка простяглась пухнаста доріжка з довгих смуг крученої шерсті — кропітка робота вродливої ковбасниці, сплетена нею за прилавком. Але серед усіх цих новеньких речей найбільше притягало увагу велике бюро коло стіни справа, квадратне, присадкувате, підновлене лаком, хоч мармурові прикраси на ньому вже давно лупились, а червоне дерево від старості потріскалось. Ліза захотіла зберегти цю річ, що понад сорок років служила дядькові Граделю. За її словами, вона повинна була принести їм щастя. Щоправда, бюро мало вічні залізні закріпи, справжні тюремні замки і було таке важке, що його не можна було зрушити з місця.
Коли Флоран і Кеню зайшли до кімнати, Ліза сиділа, за відкинутою дошкою бюро й писала, виводячи цифри крупним, дуже чітким округлим почерком. Чоловіки сіли. Флоран здивовано розглядав кімнату, портрети, годинник та ліжко.
— Ну,— сказала нарешті Ліза, сумлінно перевіривши цілу сторінку рахунків.— Слухайте... ми повинні скласти вам звіт, дорогий Флоране.
Це вперше вона його так назвала. Взявши списаний аркуш, Ліза казала далі:
— Ваш дядько Градель помер, не залишивши заповіту. Ви з братом — єдині спадкоємці... Тепер ми повинні віддати вам вашу частку.
— Але ж я нічого не вимагаю! — скрикнув Флоран.— Мені нічогісінько не треба.
Кеню, мабуть, не знав про наміри дружини, бо трохи зблід і з досадою глянув на неї. Він щиро любив свого брата, але ж навіщо нав’язувати йому дядькову спадщину? Ще буде час подумати про це.
— Я добре знаю, дорогий Флоране,— говорила Ліза,— що ви повернулись не для того, щоб вимагати те, що вам належить, але справи є справи, і краще покінчити з ними тепер... Капітал вашого дядька становив вісімдесят п’ять тисяч франків. Я записала на вас сорок дві тисячі п’ятсот франків. Ось вони.
Вона показала йому цифру на аркуші паперу.
— На жаль, не так легко оцінити крамницю, реманент, товар, клієнтуру. Я оцінила, як могла, на мою думку, досить високо... В мене вийшло п’ятнадцять тисяч триста десять франків. Отже, вам припадає з цього сім тисяч шістсот п’ятдесят п’ять франків, а всього п’ятдесят тисяч сто п’ятдесят п’ять франків. Будь ласка, перевірте.
Вона чітко вимовляла цифри і простягнула йому аркушик паперу, який він мусив узяти.
— Але ж,— скрикнув Кеню,— ніколи ковбасна старого не могла коштувати п’ятнадцять тисяч франків! Я й десяти не дав би за неї!
Дружина сердила його. Не можна ж бути такою вже занадто чесною! Хіба Флоран питав її про ковбасну? До того ж, він і сам сказав, що нічого йому не треба.
— Ковбасна коштувала п’ятнадцять тисяч триста десять франків,— спокійно повторила Ліза.— Ви розумієте, дорогий Флоране, що нам не варто звертатись у такій справі до нотаріуса. Ми самі поділимося, якщо ви вже воскресли з мертвих... Коли ви повернулись, я, звичайно, подбала про це і, доки ви лежали нагорі хворий, по змозі склала опис інвентаря. Бачите, тут усе згадано. Я копалася в наших старих рахівничих книжках, згадувала, що могла. Читайте ж голосно, а я вам буду давати пояснення, яких ви забажаєте.
Флоран нарешті посміхнувся. Його зворушила ця простодушна, наче цілком природна чесність. Поклавши папірець з рахунками на коліна молодій жінці, він узяв її за руку і сказав: