До Флорана Гавар ставився з якоюсь прихованою цікавістю. Він не зводив з нього очей, підморгував, таємниче шепотів про звичайнісінькі речі і навіть потиснув руку так, наче робив умовний масонський знак. Нарешті йому пощастило натрапити на цікаву пригоду: тепер у нього був приятель, справді скомпрометований перед урядом, і Гавар міг до певної міри правдиво похвалятись небезпеками, які йому загрожували. Він дійсно відчував таємний жах, поглядаючи на цього чоловіка, який втік з каторги і був виснажений тяжкими стражданнями. Але цей жах був чудовий, він підносив Гавара у власних очах, переконував його в тому, що він робить героїчний вчинок, приятелюючи з такою небезпечною людиною. Флоран зробився для нього чимсь святим; тепер Гавар божився й присягався тільки Флораном і посилався на Флорана, коли йому невистачало аргументів, а він хотів остаточно дискредитувати уряд.
Гавар поховав дружину, ще коли жив на вулиці Сен-Жак, через кілька місяців після державного перевороту. Він торгував живністю аж до 1856 року. Тоді пройшла чутка, що він нажив великі гроші, вступивши в компанію з своїм сусідою-бакалійником, який взяв підряд на постачання сушеної городини для Східної армії. І справді, Гавар продав свою крамницю і цілий рік жив на проценти з капіталу. Однак він не любив розказувати про те, звідки в нього взялися гроші; це йому заважало, не давало відверто висловлювати свою думку про Кримську кампанію, яку він вважав рискованою авантюрою, «затіяною з єдиною метою укріпити трон і наповнити декому кишені». Тимчасом за рік Гавар смертельно залудився в своїй парубоцькій квартирі. Буваючи майже щодня у Кеню-Граделів, він заприятелював з ними і оселився ближче, на вулиці Косонрі. Тут його полонив Центральний ринок з його галасом і неймовірними плітками. Він надумав зняти собі місце в павільйоні живності тільки для того, щоб розважитись і заповнити порожнечу свого життя базарними пересудами. І справді, тут Гавар поринув у море пліток, був у курсі найдрібніших скандалів ринкового кварталу, в голові його завжди гуло від верескливих пронизливих голосів. Це дуже приємно лоскотало йому нерви, він знайшов нарешті свою стихію, блаженствував, з насолодою занурюючись у неї, наче короп, що плаває проти сонечка.
Флоран заходив часом до його крамниці. Вдень ще бувала велика спека. Посідавши вздовж вузьких проходів, жінки скубли різаних птахів. Сонячне світло де-не-де пробивалося між піднятими полотняними наметами, пір'я вилітало з-під пальців, як той сніг, крутилось у розпеченому повітрі, в золотій куряві сонячного проміння. Торговки зазивали Флорана, підлещувались до нього; сипався цілий дощ пропозицій: «Може, вам добру качечку, пане? Зайдіть до мене, будь ласка, ось жирні курчата! Пане, пане, візьміть оцих двох голубів!» Оглушений, зніяковілий Флоран старався відкараскатися від них. Торговки, відбиваючи одна в одної покупців, продовжували скубти своїх птахів, і дрібні пушинки летіли на Флорана; він задихався в цьому повітрі, яке було ніби просякнуте теплим димом, що здавався ще густішим від сильного запаху пташиного м’яса. Нарешті серед проходу, біля фонтана, він зустрічав Гавара, що стояв біля своєї крамнички у самій жилетці, склавши руки на нагруднику синього фартуха, і розводив теревені. Тут, у групі з десяти-дванадцяти жінок, він царював з виглядом доброзичливого принца. Гавар був єдиним чоловіком у цій частині ринку. Він так розпустив язика, що пересварився з п’ятьма чи шістьма продавщицями, яких послідовно наймав до своєї крамниці, і вирішив торгувати сам, наївно запевняючи, що ці дурні баби тільки й знають цілий день язиком молоти, і з ними, мовляв, нічого не вдієш. Та все ж йому треба було
залишати когось у крамниці, коли він сам виходив, і Гавар взяв до себе Маржолена, що валандався без роботи, перепробувавши до цього всі промисли на ринку. Часом Флоран цілу годину просиджував у Гавара, дивуючись його невгамовному базіканню, молодецтву і невимушеності, з якою він поводився з усіма цими бабами, перебиваючи одну, лаючись з другою десь за десять крамниць, відбиваючи покупця в третьої, здіймаючи галас гірше за сотню своїх балакучих сусідок, які горлали так, що аж залізні плити павільйону починали вібрувати й деренчати, немов тамтам.
У торговця живністю не було нікого з родичів, крім невістки та племінниці. Коли померла його дружина, старша сестра покійниці, мадам Лекер, що овдовіла рік тому, взялася вже надто ревно оплакувати покійницю, приходячи майже щовечора втішати нещасливого вдівця. Мабуть, вона мала тоді надію сподобатися йому і зайняти ще тепле місце молодшої сестри. Та Гавар не терпів худих жінок, говорячи, що йому гидко відчувати їхні кістки під шкірою; він гладив тільки жирних котів і собак, почуваючи особливу насолоду від круглих, товстих спин. Мадам Лекер образилась, розлютилася, що гроші її зятя не потраплять до неї, і спалахнула до нього страшенною ненавистю. Вона вважала його своїм смертельним ворогом, і ця ворожнеча заповнювала все її життя. Коли Гавар осів на ринку, за два кроки від павільйону, де вона торгувала маслом, сиром та яйцями, мадам Лекер почала запевняти, що він «навмисне це вигадав, щоб їй нашкодити, зробити її нещасною». Відтоді вона вічно скаржилась, ще більше пожовкла і так лютувала весь час, що й справді її почали обминати покупці і справи в неї пішли погано. У мадам Лекер довгий час жила донька однієї з її сестер, селянки, яка прислала до неї дівчину й більше не цікавилася своєю дитиною. Дитя виросло на ринку. Прізвище дівчинки було Сар’є, тому й прозвали її Сар’єттою. В шістнадцять років Сар’єтта була вже такою гарненькою, що чоловіки навмисне заходили до її тітки купувати сир, щоб тільки глянути на тієї. Та панами вона не цікавилася. Ця дівчина з блідим личком чорнявої мадонни і блискучими, як жаринки, очима тяглася до простого люду. Вона обрала собі моторного носильника, молодого хлопця з Менільмонтана, що був на посилках у мадам Лекер. Коли Сар’єтті минуло двадцять років, вона відкрила власну фруктову торгівлю на гроші, які в неї з’явилися невідомо звідки. З того часу її коханець, якого називали паном Жюлем, склав руки, почав носити чисті блузи й оксамитовий кашкет; на ринок він приходив лише опівдні і то в капцях. Сар’єтта і Жюль оселились разом на вулиці Вовільє, на третьому поверсі великого будинку, де внизу було кафе. Невдячність Сар’єтти остаточно розлютила мадам Лекер, і та лаяла свою племінницю щонайгіршими словами. Вони посварилися, тітка затялась у своїй люті, а Сар’єтта з паном Жюлем вигадували всякі історії про тітку, і Жюль потім розносив їх по павільйону молочних продуктів. Гавар вважав, що Сар’єтта кумедна, ставився до неї дуже прихильно і, зустрівши її на ринку, гладив по щічці: вона була така пухкенька, і шкіра в неї була така ніжна!