Поліна слухала, широко розплющивши очі й побожно склавши рученята.
— Але ж,— перебила вона Флорана,— це зовсім,.не та історія про пана, якого з’їли звірі... Це інша казочка, братіку, так?
— Зажди, побачиш,— лагідно відповів Флоран.— Ми ще дійдемо до того пана... Я.розповідаю тобі з самого початку.
— Ну, добре,— погодилась дівчинка з задоволеним виглядом.
Проте Поліна замислилась,— видно, її турбувало щось, чого вона не могла сама збагнути. Нарешті дівчинка не втерпіла:
— А що ж зробив той бідолаха? —спитала вона.— За що його заслали так далеко й посадили на корабель?
Ліза з Огюстіною посміхнулись, раді, що дівчинка така розумна. І Ліза, не відповідаючи прямо, скористалася нагодою, щоб вичитати дочці мораль: вона дуже вразила дівчинку, сказавши, що на кораблях відправляють кудись далеко також неслухняних дітей.
— Тоді,— логічно зауважила Поліпа,— тому чоловікові, про якого говорить братік, було чого плакати ночами.
Ліза знову взялася шити, схилившись над роботою. Кеню нічого не чув. Він щойно нарізав і кинув у казан кружальця цибулі, яка зашипіла тоненькими, дзвінкими голосочками цвіркунів, що розімліли від спеки. Пішов приємний запах. Коли Кеню занурював у казан велику дерев’яну ложку, сало починало кипіти ще голосніше, сповнюючи кухню міцним запахом смаженої цибулі. Огюст готував на блюді шматочки сала, а сікач у Леона застукотів ще швидше, часом шкрябаючи стіл, щоб зібрати докупи м’ясо, яке вже перетворювалося на м’яку тістоподібну масу.
— Коли корабель приплив на місце,— казав далі Флоран,— чоловіка відвезли на острів, що звався Чортовим. Він опинився там разом з іншими товаришами, також вигнанцями з рідної країни. Всі вони були дуже нещасливі. Спочатку їх примушували працювати, як каторжників. Жандарм, що стеріг їх, перелічував арештантів тричі на день, щоб переконатися, чи не втік хто з них. Згодом їм дозволяли робити, що вони хочуть, тільки на ніч замикали у великій дерев’яній хатині, де арештанти спали в гамаках, підвішених до двох бантин. На кінець року вони вже ходили босі, а одежа так порвалася, що крізь неї світилося тіло. Арештанти побудували собі намети з колод для захисту від палючого сонця, бо воно в тій країні все випалює. Але намети не могли їх захистити від москітів, які кусали їх так, Що тіла вигнанців попухли і взялися болячками. Багато хто не витримав того й помер; а інші так пожовкли, висохли з журби і пообростали бородою, що на них жаль було дивитись.
— Огюсте, давай мені сало! — крикнув Кеню.
Взявши подане блюдо, він почав обережно насипати
в казан накришені кусочки, відділяючи їх кінцем ложки, щоб вони не позлипалися. Сало топилося. Від плити повалила ще густіша пара.
— А що їм давали їсти? — спитала зацікавлено Поліна.
— Їм давали рис з черв’яками та смердюче м’ясо,— відповів Флоран голосом, що ставав усе глухішим.— Доводилось вибирати з рису черв’яків, щоб можна було його їсти. М’ясо, дуже добре просмажене або тушене, ще можна було ковтати, а варене так смерділо, що від нього починав боліти живіт.
— Я б краще їла самий черствий хліб,— сказала дівчинка, трошки подумавши.
Леон скінчив рубати фарш, виклав його на блюдо й поставив на великому столі. Мутон, що сидів там, не зводячи очей з Флорана, немов дуже дивуючись його історії, мусив трошки поступитися місцем, що він і зробив з великою неохотою. Кіт скрутився клубочком і вуркотів, поводячи носом у бік м’яса. Тимчасом Ліза просто не могла приховати свого подиву і почуття огиди. Червивий рис і смердюче м’ясо, звичайно, здавалися їй неймовірною поганню, що плямувала тих, хто її їв. На її гарному спокійному обличчі відбився невиразний жах, який викликав у неї чоловік, що сидів тепер навпроти неї, а колись їв такі огидні речі.
— Що й казати, погано там жилося,— провадив далі оповідач, забуваючи про маленьку Поліну й дивлячись на великий чавун, огорнутий димом.— Щодня нова наруга, вічний гніт, зневажання справедливості, людського милосердя... Все це дратувало в’язнів. Вони поволі згоряли у вогні хворобливої люті. Люди жили, наче худоба, якій вічно загрожує батіг. Мерзотники хотіли вбити в людині все людське... Цього не можна забути, ні, не можна! Такі муки заволають колись про помсту.
Флоран говорив усе тихіше, і веселе шкварчання сала в чавуні приглушило його розповідь. Проте Ліза розчула останні слова дівера, і її злякав вираз невблаганної ненависті, що з’явився на його обличчі. Вона подумала, що цей чоловік нещирий і тільки про людське око вдає з себе лагідного.