Однак Ліза знов повела мову про те, чи можна прожити три дні не ївши. Це ж неймовірно!
— Ні,— сказала вона,— я цьому не вірю... А втім, нікому й не доводилось голодувати по три дні. Коли кажуть: «Він умирає з голоду»,— то це так тільки кажуть. Голодні все-таки щось їдять... Зовсім не мають чого їсти тільки покинуті остаточно, пропащі люди...
Ліза, мабуть, хотіла ще додати «злочинці», але втрималася, глянувши на Флорана. Презирлива зморшка біля губів та її ясний погляд прямо говорили, що тільки мерзотники могли так занепасти,, щоб вмирати з голоду. Людина, що може три дні не їсти, була в її очах істотою просто небезпечною, бо люди порядні ніколи не бувають у такому становищі.
Флоран мало не вмлівав тепер від задухи. Плита, куди Леон підкинув кілька лопаток кам’яного вугілля, сопіла навпроти нього, немов підпилий співак, що розімлів на сонечку. Задуха в кухні посилювалась. Огюст, який взявся доглядати чавуни з смальцем, обливався потом, а Кеню рукавом витирав чоло, дожидаючи, поки кров стане досить рідкою. Усіма оволоділа сита сонливість; у повітрі віяло пересиченням.
— Коли чоловік поховав товариша, закопавши його в пісок,— повільно продовжував розповідати Флоран,— він пішов, сам не знаючи, куди йти. Голландська Гвіана, де він опинився,— це лісиста країна, порізана річками й болотами. Бідолаха промандрував понад тиждень, так і не натрапивши на жодну людську оселю. На кожному кроці на нього чатувала смерть. Нестерпно страждаючи від голоду, він часто не насмілювався покуштувати стиглих плодів, що висіли на деревах; його лякав їхній металевий відблиск, їхні вузлуваті шишки, що могли бути отруйними. Цілими днями йшов він під густим навісом зелених гілок, не бачачи й клаптя неба, в зеленкуватому присмерку, сповнений тваринного жаху. Великі птахи пролітали над його головою, страхітливо змахуючи крилами, і їх несподівані крики нагадували передсмертне хрипіння; стрибали мавпи, перед самими очима пробігали звірі, пригинаючи гілки, обсипаючи мандрівника дощем листя, наче зірваного вітром; особливо холонув він від жаху, коли, ступаючи ногою на м’яку підстилку з сухого листя, бачив тоненькі голівки змій, що пролізали між дивовижним переплетінням коріння дерев. В інших місцях, вогких і тінявих, кишіло гадюками: чорними, жовтими, фіолетовими, смугастими, крапчастими, схожими на висохлі трави, що раптом ожили. Тоді він зупинявся, шукав камінь, щоб вилізти з м’якого грунту, де грузли його ноги; часом мандрівник стояв отак цілими годинами, злякавшись удава, що лежав неподалік, на лісовій галявині, скрутивши хвіст і підвівши голову, похитуючись, мов велетенський стовбур, укритий золотими пластинками. Уночі втікач спав на деревах, здригаючись від найменшого шуму, уявляючи собі безліч лускатих гадів, що повзали в темряві. Він задихався під велетенським листяним склепінням; у нічному присмерку було гаряче, ніби в печі, і це важке повітря було сповнене вологості, вогких випарів, ароматів запашних дерев і квітів. Потім, коли втікач виходив, нарешті, на вільний простір і після довгих годин знову бачив небо,— йому перетинали шлях широкі річки; чоловік ішов за їхньою течією, стежачи за сірими спинами кайманів, пильно оглядаючи в’юнкі трави, і перепливав річку, коли йому щастило натрапити на безпечніше місце. По другий бік річки знову тяглися ліси. Подекуди замість них з’являлися великі родючі рівнини, галявини, порослі густою травою, в якій де-не-де синіло ясне дзеркало маленького озерця. Тоді чоловік робив великий обхід; він посувався обережно, намацуючи дорогу, бо одного разу мало не загинув: його ледве не засмоктало на одній із цих мальовничих сіножатей, де земля на кожному кроці чавкала в нього під ногами. Височенна трава, що росте на багатих покладах чорнозему, вкриває там багна, що дихають заразою, цілі безодні рідкого болота. Серед зеленіючих ланів, що тягнуться на неосяжних просторах аж до горизонту й виблискують аквамарином, трапляються вузенькі тверді стежки, які треба знати, щоб не загинути без сліду. Якось увечері чоловік мало не по цояс провалився в трясовину. При кожній його спробі вилізти болото, здавалось, підступало йому до горла. Він простояв нерухомо годин зо дві, доки зійшов місяць; тоді бідоласі пощастило вхопитися за гілку дерева, що нависла над його головою. Коли він дістався нарешті до людської оселі, руки й ноги його були скривавлені, обдерті, розпухлі від укусів шкідливих комах. Втікач мав такий жалюгідний, голодний вигляд, що на нього не можна було дивитись без жаху, йому кинули їжу кроків за п’ятдесят від хати, а господар стояв у дверях з зарядженою рушницею.
Флоран замовк, голос його урвався, очі дивилися десь у простір. Здавалося, він говорив тепер сам до себе. Маленька Поліна, яку зморював сон, пригорнулася до нього, закинувши голівку, силкуючись тримати розплющеними сонні оченята, в яких світилося захоплення. А Кеню тимчасом гримав на своїх підручних.