— Тварюко,— кричав він на Леона,— ти ж і кишки тримати не вмієш!.. Ну, чого витріщився на мене? Не на мене треба дивитись, а на кишку... Ну, так. Тепер не ворушися.
Леон підіймав правою рукою довгу порожню кишку, в отвір якої було вставлено широчезну лійку, а лівою обмотував готову ковбасу навколо круглої металевої миски, в міру того, як господар накладав у лійку повні ложки гарячої начинки. Чорне місиво парувало й текло в кишку, поволі її роздуваючи. Роздута кишка потім падала м’якими згинами. Ковбасник зняв каструлю з вогню, і їх обох — хлопчика з тонким профілем і широколицього Кеню — освітив яскравий відблиск жару, надаючи теплого, червоного колориту їхнім блідим обличчям та білій одежі.
Ліза й Огюстіна зацікавлено стежили за операцією, а надто Ліза; вона, в свою чергу, вичитувала Леонові за те, що він дуже затискає пальцями ковбасу, і через те на ковбасі утворюються вузли. Коли ковбасу було начинено, Кеню обережно поклав. її в каструлю, де кипів окріп, і полегшено зітхнув, бо тепер ковбасу треба було тільки прокип’ятити.
— Ну, а що ж цей чоловік? Що ж він? — знову пробурмотіла маленька Поліна, розплющуючи очі і дивуючись, що Флоран мовчить.
Флоран колихав її на колінах, уповільнюючи потроху розповідь, мов наспівував колискову пісню.
— Чоловік,— сказав він,— опинився у великому місті. Там спершу прийняли його за втікача-каторжника і протримали кілька місяців у тюрмі... Потім його звільнили, і він почав заробляти чим міг: працював рахівником, учив дітей читати; а одного разу навіть найнявся копати землю... Той чоловік тільки й мріяв, щоб повернутися на батьківщину. Він зібрав навіть трохи грошей, та раптом захворів на жовту пропасницю. Сусіди думали, що він помер, і поділили його одежу; коли він одужав, у нього не лишилося навіть сорочки... Довелося знову працювати. Бідолаха почував себе дуже хворим і боявся залишатись на чужині... Нарешті в нього трапилася можливість виїхати, і він повернувся додому.
Голос оповідача все затихав. З останнім тремтінням губ він завмер. Полінка спала, заколисана кінцем історії, поклавши голівку на плече Флорана. Він підтримував її рукою і непомітно, тихесенько колихав на колінах. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і Флоран сидів нерухомо, з сплячою дитиною на руках.
Наставала вирішальна хвилина, як казав Кеню: ковбасу виймали з каструлі. Щоб не подерти шкірки й не зв’язувати разом кінців, господар накручував ковбасу на палицю і виносив надвір, де вона мала швидко прохолонути на гратчастій плетінці. Леон допомагав йому, підтримуючи надто довгі кінці. За гірляндами соковитих, гарячих ковбас, які проносили через кухню, тяглися струмені пахучої пари, від чого повітря ставало ще важчим. Огюст, бажаючи востаннє глянути, як топиться сало, підняв покришки з двох казанів, при цьому з кожного з них вибухнула їдка пара. Масні випари підіймалися від самого початку вечірнього готування; тепер вони затуманювали світло газу, наповнювали всю кімнату, проникаючи скрізь і огортаючи каламутною млою розчервонілі обличчя й білу одежу Кеню та його помічників. Ліза й Огюстіна встали. Всі відсапувалися, наче дуже понаїдались.
Огюстіна взяла на руки Поліну Кеню любив сам замикати кухню, тому відпустив Огюста з Леоном, кажучи, що сам забере знадвору винесену на холод ковбасу. Учень пішов червоний, як варений рак; він заховав за пазуху мало не метр кров’яної ковбаси, яка, мабуть, дуже пекла йому тіло. Залишившись самі, подружжя Кеню і Флоран мовчали. Ліза, стоячи, їла кусок дуже гарячої ковбаси; відкушувала її потрошку, розсовуючи красиві губи, щоб не попектись; і чорний кінець ковбаси поволі зникав в її рожевих устах.
— Даремно Нормандка зчинила такий галас,— сказала вона,— чудова вийшла сьогодні ковбаса.
У сінях постукали в двері, і в кухню зайшов Гавар. Він тепер щовечора засиджувався в Лебігра до дванадцятої, а сьогодні з’явився за остаточною відповіддю щодо місця наглядача.
— Ви ж розумієте,— пояснював він.— Верлак не може більше чекати, бо справді дуже слабий... Флоран повинен вирішити. Я обіцяв, що дам відповідь завтра о першій.
— Та Флоран згодний,— спокійно відповіла Ліза, відкусивши ще трохи гарячої ковбаси.
Флорана охопила якась дивна слабість, і він марно силкувався підвестись, щоб заперечити її слова.
— Ні, ні, це вже вирішена справа,— казала далі ковбасниця.— Послухайте, милий Флоране, досить уже ви натерпілися. Те, що ви допіру розповідали, наганяє справжній жах. Час уже вам влаштуватись як слід. Ви з доброї сім’ї, здобули освіту, і вам не личить поневірятися, як волоцюзі... У ваші роки не можна бути такою дитиною... Ну, накоїли ви дурниць, але вам їх забудуть, вибачать. Ви знову повернетеся в своє коло, в коло порядних людей, і взагалі будете жити, як усі.