Цей перший ранок, проведений тут, викликав у Флорана великі вагання. Він пожалкував, що дав Лізі слово стати наглядачем. Коли другого дня сита сонливість, навіяні на нього напередодні кухнею Кеню, розвіялась бідолаха звинуватив себе в тому, що він боягуз, і мало не заплакав від злості. Проте він не насмілився взяти назад свої слова, бо таки побоювався Лізи; йому все ввижалася незадоволень зморшка на її устах, німий докір на красивому обличчі. Він вважав свою невістку жінкою надто серйозною й самовдоволеною, щоб вона могла стерпіти заперечення. На щастя, Гавар подав утікачеві одну думку, яка втішила його. Того ж таки вечора, після прогулянки Флорана з Верлаком по торгах, торговець живністю відвів Флорана набік і з різними відступами натякнув йому, що «бідний хлопець» дуже нещасливий. Потім, полаявши «підлий» уряд, що силує своїх службовців надриватись на роботі, не даючи їм коштів, щоб спокійно вмерти, торговець нарешті сказав, що було б дуже милосердно, коли б Флоран виділяв частину своєї платні для попереднього наглядача. Флоран з радістю вхопився за цю думку. І дійсно, це було цілком справедливо. Він вважав себе тільки тимчасовим заступником Верлака; крім того, йому не треба було витрачатися на квартиру й харчі, які він мав безкоштовно у свого брата. Гавар додав, що коли з півтораста франків місячної платні віддавати хворому п’ятдесят, то цього буде цілком досить, і стиха зауважив, що й ці гроші не доведеться довго давати, бо нещасний хворіє на сухоти і вже недовго протягне. Вони домовилися, що Флоран побачиться з дружиною Верлака й умовиться з нею, щоб не вразити самолюбства чоловіка. Можливість зробити добрий вчинок утішила Флорана; він примирився тепер з посадою наглядача, бо мав змогу бути комусь корисним. Флоран завжди відчував потребу жертвувати собою для інших. Він тільки взяв з Гавара слово честі, що це буде їхня таємниця, а через те що ліберальний балакун теж побоювався Лізи, то й словом не прохопився про їхню згоду, хоч це йому було нелегко.
Після цього в ковбасній запанувало щастя. Красуня Ліза стала дуже, ласкавою до свого дівера; відсилала його раніше лягати спати, щоб легше було вставати ранком; підігрівала йому сніданки і вже не соромилася розмовляти з ним на вулиці, бо тепер він мав кашкет з позументами. Кеню був дуже задоволений таким ладом у сім’ї і з великою охотою сідав за стіл між дружиною і братом. Обід часто тривав до дев’ятої години, а тимчасом Огюстіна сиділа за прилавком замість господині.
Обідаючи, всі неквапливо, з смаком пережовували їжу, розповідаючи про події в кварталі тощо, причому ковбасниця висловлювала дуже розсудливі думки про політику. Флоран повинен був повідомляти, як ішла торгівля морською рибою. Він поступово звикав до цього животіння і навіть почав розуміти насолоду від такої упорядкованості. Світложовта їдальня була затишна й тепла; вона пом'якшувала настрій Флорана, тільки-но він переступав її поріг. Ніжне піклування красуні Лізи обгортало його наче теплим пухом, в який він поринав із головою. В години обіду особливо відчувалась їхня взаємна приязнь і повага.
Але Гавар вважав сімейне коло Кеню-Граделів надто сонним. Він вибачав Лізі її симпатію до імператора, кажучи, що розмовляти з жінками про політику — зайва річ; крім того, вродлива ковбасниця була порядною жінкою і таки добре вміла вести торгівлю. І все ж Гавар волів проводити вечори в Лебігра, де в нього була ціла компанія приятелів, людей з переконаннями. Коли Флоран зайняв посаду ринкового інспектора, Гавар почав водити його по різних місцях і доводив, що, маючи посаду, Флоран повинен жити, як усі молоді чоловіки.
У Лебігра була винарня, обладнана по-сучасному розкішно. Вона містилась на правому розі вулиць Пірует і Рамбюто і чудово гармоніювала з великою ковбасною Кеню-Граделів на протилежному розі. Біля дверей стояли в зелених бочках чотири норвезькі сосни; в дзеркальні вікна видно було залу, прикрашену виноградним листям та гронами на ніжнозеленому фоні. Підлога була викладена білими та чорними плитками. У глибині, біля гвинтових сходів з червоним драпуванням, зяяв отвір погреба. Сходи вели до більярдної, що містилась на першому поверсі. Але особливо багатим був прилавок праворуч. Він блищав, немов поліроване срібло. Цинкова обшивка спускалась на підніжжя з білого та червоного мармуру високим бордюром з вигнутими хвилястими краями, оточуючи його ніби металевою скатертиною; це нагадувало багате мереживо, яким прикрашали вівтар у костьолі. На одному кінці дрімали на газовій плиті фарфорові чайника з мідними ободочками, для гарячого вина та пуншу; на другому— високий мармуровий фонтан, щедро прикрашений скульптурами, бив у чашу такою безперервною цівкою, що вона здавалася нерухомою. Посередині між трьома цинковими жолобками у прилавку був зроблений басейн для охолоджування вина та споліскування чарок; з нього стирчали зеленкуваті шийки початих,пляшок вина. По обидва боки вишикувалася ціла армія чарок, розставлених по ранжиру: маленькі чарочки для горілки, склянки з товстого скла для вина, чашечки для фруктових наливок, маленькі келихи для полинівки, чарки, стопки, великі бокали на ніжках; всі вони були перекинуті догори дном і відбивали на своїх блідих стінках сяяння металу, що вкривав прилавок. Ліворуч стояла велика мельхіорова ваза на підставці, куди кидали гроші, а праворуч така сама ваза наїжувалася цілим віялом встромлених у неї чайних ложечок.