Флоран неминуче повернувся до політики. Він надто багато вистраждав за неї, і, природно, вона стала найголовнішим змістом його життя. В іншому оточенні і при сприятливих обставинах з нього вийшов би чудовий провінціальний учитель, задоволений мирним спокоєм свого містечка. Та з ним повелися, як з вовком, і засланням ніби відзначили його для боротьби. Нервова хвороба Флорана була викликана тільки тим, що збудилися довгі мрії, якими він жив у Кайєнні, і гіркота від незаслужених страждань; вона була наслідком присяги, яку він колись дав самому собі,— помститися за приниження людей, з якими поводилися жорстоко, як з худобою, і тим самим перетворювали на худобу, помститися за принижену справедливість. Велетенський Центральний ринок, надмірна кількість харчів прискорили розв'язку. Ринок уявлявся йому втіленням самозадоволеної тварини, зайнятої перетравленням їжі, втіленням товстопузого Парижа, що обростав салом і нишком підтримував Імперію. Ринок обступав його з усіх боків величезними жіночими грудьми, потворними стегнами, круглими лицями — всіма наочними аргументами проти його худорби, що робила його схожим на мученика, проти його незадоволеного жовтого обличчя. То було черево гендлярства, черево поміркованої чесності, яке роздувалося, щасливе, вилискуюче проти сонця, впевнене, що все йде якнайкраще, що ніколи ще люди спокійної вдачі не відгодовувалися так добре. Флоран мимохіть стискував кулаки й готовий був боротись; спогади про своє заслання роздратовували його тепер гірше, ніж тоді, коли він повернувся до Франції. Ненависть охопила його всього.
Часто він клав перо, захоплений мріями. Жар з каміна кидав на його лице вогняні відсвіти, лампа чадила, а зяблик, сховавши голову під крильце, засинав на одній лапці.
Іноді об одинадцятій годині Огюст, помітивши світло під дверима, стукав до сусіда перед тим, як лягати спати. Флоран відчиняв йому з деякою досадою. Молодий ковбасник сідав, грівся біля вогню, говорив мало і ніколи не пояснював, чого зайшов. Увесь час він поглядав на фотографію, де вони з Огюстіною, обоє вбрані по-святковому, були зняті, тримаючись за руки. Нарешті Флоран зрозумів, що Огюстові просто приємно побути в тій кімнаті, де раніше жила молода дівчина. Якось увечері він, посміхаючись, запитав Огюста, чи вірно він угадав.
— А може, й так,— відповів підмайстер, здивований такою думкою, з якою йому довелося погодитися.— Я ніколи про це не думав і просто заходив до вас, сам не знаючи чого... От коли б сказати це Огюстіні, вона б сміялась... Коли люди збираються одружитися, їм не лізуть у голову такі дурниці.
Коли Огюст бував у настрої для розмови, він звичайно починав балакати про ковбасну, яку мріяв одкрити в Плезансі разом з Огюстіною. Він, видно, був такий переконаний заздалегідь, що може влаштувати своє життя, як сам захоче, що Флоран, кінець кінцем, відчув до нього щось подібне до пошани, дарма що ця самовпевненість дратувала його. І справді, ковбасник був по-своєму недурний; він просто йшов до наміченої мети, і можна було сподіватися, що Огюст її досягне без великих потрясінь, у цілковитому блаженстві. В такі вечори Флоран уже не міг знову взятися до роботи. Він лягав спати незадоволений і знаходив духовну рівновагу, тільки прийшовши до такого висновку: «Огюст — тварина, і нічого більше».
Раз на місяць Флоран їздив у Кламар відвідувати Верлака. Ці відвідування були йому майже приємні. Бідний хворий ще якось жив, на великий подив Гавара, який торік запевняв, що Верлак не протягне більш як півроку. Щоразу колишній інспектор говорив Флоранові, що почуває себе краще й дуже хотів би служити. Та дні минали, і сухотному знову ставало гірше. Флоран сідав біля ліжка, розповідав про події в рибному ряду, силкуючись розважити хворого. Потім клав на тумбочку біля постелі п’ятдесят франків, які видавав Верлаку з своєї платні, а той щоразу сердився, відмовляючись од грошей, дарма що про це було між ними вже домовлено. Потім розмова переходила на інші речі, і гроші спокійнісінько залишалися лежати на тумбочці. Коли Флоран від’їздив, мадам Верлак випроводжала його до воріт. Вона була маленька, повна і дуже плаксива. Її розмова торкалася виключно витрат, до яких призвела хворість чоловіка; вона говорила про курячі бульйони, про кров’яні ростбіфи, біфштекси, пляшки бордо, про витрати на ліки та на платню лікареві. Ця жалібна розмова дуже турбувала Флорана. Спочатку він не розумів, чого хотіла досягти своїми скаргами мадам Верлак. Нарешті, побачивши, що шановна дама невгаває і скаржиться, згадуючи, як раніше вони жили чудово, коли одержували тисячу вісімсот франків платні, заступник Верлака несміливо запропонував їй видавати ще грошей, без відома чоловіка. Вона відмовлялась, а потім раптом заявила, що їй буде досить п’ятдесяти франків додатково. Протягом місяця мадам Верлак часто писала листи до того, кого називала своїм «благодійником»; у неї був дрібний англійський почерк, легкий стиль, і вона сповнювала приниженими фразами якраз три сторінки, щоб попросити десять франків; таким чином, півтораста франків тимчасового заступника мало не всі переходили до Верлаків. Чоловік, мабуть, не знав про це, а жінка мало не цілувала рук Флоранові. Це добре діло служило Флоранові великою втіхою; він ховався з ним, мов із забороненою насолодою, як справжній егоїст.