Цього ранку Саже хотіла вразити саму мадам Кеню. Вона покрутилася перед прилавком і нарешті вимовила солодким голоском:
— А я бачила вчора пана Кеню. Еге ж, вони там дуже веселяться в кабінеті Лебігра і зчиняють такий гармидер!
Ліза повернулася лицем до вікна, трохи нашорошивши вуха, але не хотіла виявляти своєї цікавості. Мадмуазель Саже помовчала, сподіваючись, що її розпитуватимуть, а потім додала тихіше:
— Там з ними буває одна жінка... О, я нічого не кажу за пана Кеню, я нічого не знаю...
— Та це Клемане,— перебила її Сар’єтта.— Висока худа горголя, яка задається, бо в пансіоні вчилася. Вона живе з тим голодранцем-учителем!.. Я їх зустрічала разом; у них завжди такий вигляд, наче вони одне одного до участку тягнуть!
— Та я знаю, знаю,— продовжувала стара, яка добре знала і Шарве, і Клемане, але хотіла допекти ковбасниці.
А та й оком не моргнула і все ніби придивлялась до чогось дуже цікавого на Центральному ринку. Тут мадмуазель Саже, вдаючись до крайнього заходу, звернулася до мадам Лекер:
— Я хотіла вам сказати, що ви б добре зробили, якби порадили своєму зятеві бути обережнішим. У цьому кабінеті вони кричать таке, що аж волосся дибом стає . Їй-богу, чоловіки такі одчайдушні з своєю політикою! Коли б їх почув хто, то, як собі хочете, а це їм так не минулося б.
— Гавар робить, що захоче,— зітхнула мадам Лекер.— Тільки цього невистачало. Він мене зовсім доконає, якщо потрапить до в’язниці.— і в її каламутних очах блиснув вогник. Сар’єтта реготала, мотаючи головою, свіжа та рум’яна від ранішнього повітря:
— От Жюль, той вміє дати чосу всім, хто гудить імперію... Він казав мені, що їх слід у Сені втопити, бо жодна порядна людина їх не підтримає.
— О,— вела своє мадмуазель Саже,— то не велике лихо, коли необережне слово почує така людина, як я. Ви ж знаєте, я собі краще дала б руку відрубати... Ось, наприклад, пан Кеню вчора говорив...
Вона знову зупинилась. Ліза трохи поворухнулась.
— Пан Кеню говорив, що треба порозстрілювати всіх міністрів, депутатів — усю банду.
На цей раз ковбасниця зблідла і круто повернулась, стиснувши складені поверх фартуха руки.
— Це говорив Кеню? — уривчасто запитала вона.
— Атож, і ще багато чого, я всього й не пам’ятаю. Розумієте, я на власні вуха чула... Та ви не хвилюйтеся так, мадам Кеню. Ви ж знаете, що з мене й слова не витягти: я не маленька, розумію, що іноді необережний вираз може підвести людину під велику біду... Все між нами лишиться.
Ліза опанувала себе. Вона пишалася своїм зразковим, тихим сімейним життям і не допускала, щоб між нею й чоловіком постало якесь непорозуміння. Тому вона тільки знизала плечима, промовивши з посмішкою:
— Та все це дурниці, дітям на сміх.
Вийшовши на вулицю, три жінки погодилися, що в красуні дуже кумедно витягнулось обличчя. Всі вони — кузен, Мегюдени, Гавар і подружжя Кеню з своїми історіями, в яких люди нічого не можуть збагнути, погано скінчать. Мадам Лекер поцікавилась, що роблять з людьми, заарештованими за «політику». Мадмуазель Саже знала тільки, що вони десь зникають і ніколи не повертаються. А Сар’єтта зауважила, що, може, їх просто кидають у Сену, як того вимагав Жюль.
За сніданком і обідом ковбасниця уникала навіть натяків на вчорашнє. Ввечері, коли Флоран і Кеню пішли до Лебігра, в її погляді було не більше суворості, ніж напередодні. Але того вечора, як навмисне, обговорювали питання про майбутню конституцію, і коли компанія нарешті вийшла з кабінету, була перша година; віконниці вже зачинили, і політиканам довелося, зігнувши спину, виходити по одному через задні двері.
Кеню повернувся до себе з неспокійним сумлінням. Він тихесенько відчинив троє чи четверо дверей своєї квартири, йдучи навшпиньках з простягненими вперед руками, щоб не наткнутися на меблі. Все спало. Коли він увійшов до спальні, йому стало дуже прикро, що Ліза лишила там запалену свічку: свічка горіла в цілковитій тиші високим, меланхолійним полум’ям. Поки він роззувався і ставив черевики на краєчок килима, годинник пробив пів на другу так дзвінко, що Кеню збентежено повернувся, боячись зробити різкий рух, і люто глянув на блискучого позолоченого Гутенберга з пальцем на книжці. Винуватець бачив тільки Лізину спину й занурену в подушку голову і відчував, що дружина, мабуть, не спить, а лежить, широко розплющивши очі, повернувшись лицем до стіни.