Якось ранком Клод побачив її, коли вона стояла в екстазі перед перукарнею на вулиці Сент-Оноре. Дівчина з великою заздрістю розглядала виставку волосся. Зверху спускалися гриви, м’які хвости, розплетені коси, локони, що спадали дощем, триповерхові волосяні валики, що підкладалися під зачіску,— цілий потік шовкового і грубого волосся; вогненні руді пасма, товсті чорні джгути, блідорусяві локони і, нарешті, сива шевелюра для шістдесятлітніх закоханих модниць. Унизу в картонних коробках дрімали скромні зачіски, кучеряві англійські буклі, напомаджені та причесані шиньйони. І в цій рамці, в глибині своєрідної каплички, під розтріпаними кінцями підвішеного волосся оберталося погруддя жінки. Воно було задраповане червоним шарфом, сколеним мідною брошкою у заглибині між грудьми; голова була в дуже високому вінчальному убранні з тюлю, підколотого гілочками флер-д’оранжа; обличчя посміхалось, ясні скляні очі були обрамовані надто довгими віями, воскові щоки і плечі мов загоріли й потемніли від газу. Кадіна очікувала, доки воскова красуня з застиглою усмішкою повернеться до неї. Дівчина бувала щаслива, в міру того як профіль вимальовувався на вікні й лялька поволі поверталася зліва направо. Клод обурився. Він шарпнув Кадіну і спитав, що вона тут робить перед цією огидною, «дохлою дівкою, взятою з морга». Він не тямив себе від злості, поглядаючи на цю мертву наготу, на цю огиду з претензією на красу, кажучи, що тепер такі зачіски роблять тільки повії. Та дівчину важко було переконати: вона вважала манекен чарівним. Потім, випручавшись від митця, що тяг її за руку, і куйовдячи спересердя свою кучеряву розпатлану голову, вона вказала йому на великий рудий хвіст, мабуть, відтятий в якоїсь здорової кобили, і, нарешті, призналась, що їй дуже хотілося б купити це волосся.
Під час довгих прогулянок, коли Клод, Кадіна і Маржолен бродили втрьох навколо ринку, в кінці кожної вулиці перед ними виступав то один, то другий бік чавунного велетня. То були краєвиди, що несподівано відкривалися перед ними, дивні архітектурні перспективи, один і той же обрій, який, проте, весь час змінювався під різними кутами зору. Клод обертався, особливо на Монмартрській вулиці, коли проминали церкву. З цього місця видно було вдалині весь ринок, і цей краєвид захоплював Клода: перед очима відкривалася велика аркада, високі відчинені ворота; далі здіймалися павільйони з двома поверхами дахів, нескінченними рядами жалюзі і величезними шторами,— ніби профілі будинків та палаців, нагромаджених один на один, вавілонська башта з металу, легка, як індійські будівлі, підперезана висячими терасами, повітряними коридорами і летючими мостами, перекинутими над безоднею. Друзі раз у раз поверталися сюди, до цього місця, навколо якого вони кружляли, не маючи змоги відійти од нього і на сто кроків . Їх охоплювало приємне тепло Центрального ринку пополудні. Вгорі жалюзі зачинені, штори спущені, повітря в критих проходах дрімає, там згущується сіра пітьма, перерізана жовтими смугами сонячного проміння, що падає крізь довгасті вікна. З рядів долинає приглушений гомін; на тротуарах голосно лунають по всьому ринку кроки поодиноких людей, що поспішають у якихось своїх справах; а носильники з бляхами сидять рядком на кам’яних виступах на розі павільйонів і, скинувши грубі черевики, обтирають і перев’язують намуляні до крові ноги. Це — спокій спочиваючого велетня, що часом переривається кукуріканням півнів з льохів з живністю. Приятелі часто ходили дивитись, як навантажують порожні кошики на возики, які щовечора приїздять за ними, щоб відвезти їх назад до відправителів. Кошики, позначені чорними літерами й цифрами, навалені цілими горами проти комісійних магазинів на вулиці Берже. Люди встановлювали їх симетрично один на один. Та коли купа на возику досягала висоти першого поверху, робітникові, що стояв унизу, доводилося з розмаху кидати цілу купу кошиків, а тому, хто стояв на возику, ловити їх на льоту, розставивши руки. Клод, який любив силу й спритність, цілими годинами стежив за польотом лозових кошиків і реготав, коли від надто сильного розмаху вони перелітали через віз на середину бруку. Художник також дуже любив тротуар вулиць Рамбюто й Пон-Неф, на розі фруктового павільйону, де провадиться дрібна торгівля. Йому подобалась городина, розкладена просто неба на столах, обтягнених вологим чорним сукном. О четвертій годині сонце запалювало весь цей зелений куточок. Художник ходив уздовж рядів, з цікавістю поглядаючи на колоритні голови торговок; молоді, з волоссям, захованим під сітку, вже загрубіли від суворого життя; старі, що ховали під жовтими фуляровими чепцями почервонілі зморшкуваті обличчя, згиналися в три погибелі. Кадіна і Маржолен відмовлялися йти далі з Клодом, побачивши здалека тітку Шантмесс, яка погрожувала їм кулаком, гніваючись, що вони знов удвох б’ють байдики. Молода пара приєднувалась до художника на протилежному тротуарі. Там, через вулицю, він знаходив чудовий сюжет для картини: дрібних торговок овочами під великими,злинялими парасолями, червоними, синіми, фіолетовими. Ці парасолі на майдані, поприв’язувані до палиць, здавалися ніби пасмом гір, а могутні гладкі жіночі постаті червоніли в сяйві призахідного сонця, жовтогарячі тони якого догоряли на купках моркви та ріпи. Якась торговка, неохайна столітня відьма, прикривала три мізерних кущики салату рожевою шовковою парасолькою, подертою і жалюгідною.