Це цікаво,— розповідав він,— часом я тут цілими годинами тримаю вогонь. Треба бачити, як вони накидаються на зерно. А тільки затулиш свічку рукою, всі птахи повитягають шиї вгору й нерухомо зупиняться, мов перед ними зайшло сонце... Тут заборонено залишати вогонь, коли немає людей. Одна торговка, тітка Палет — знаєте її ? — колись мало пожежі не наробила; кажуть, наче курка перекинула її свічку просто в солому.
— Ну,— сказала Ліза,— птахи тут у вас розкошують, якщо їм і в обід, і ввечері засвічують люстру!
Це насмішило його. Молодиця вийшла з комори, обтираючи ноги й піднявши трохи спідницю, щоб не закаляти подолу. Маржолен загасив свічку і замкнув двері на замок. Лізі стало страшно, коли вона знов опинилась у темряві поряд із цим здоровенним юнаком; вона пішла вперед, щоб він удруге не заплутався в її спідницях. Коли Маржолен догнав її, красуня промовила:
— Все ж таки я рада, що все це побачила. Під Центральним ринком є речі, про які ми й гадки не маємо... Спасибі тобі!.. Я тепер швидше піду нагору. Не кажи в крамниці, куди я ходила. Коли пан Гавар повернеться, передай йому, що мені негайно треба з ним поговорити.
— Та він, мабуть, біля кам’яних лав, де ріжуть птахів,— відказав Маржолен.— Якщо хочете, ходімте туди.
Вона не відповідала, задихаючись у теплому повітрі. Обличчя її палало. Вона розчервонілась, а натягнутий корсаж, звичайно такий нерухомий, подавав тепер ознаки життя. Це хвилювало красуню; їй було неприємно чути за собою швидкі кроки Маржолена, що теж наче задихався. Вона відступила вбік і пропустила його наперед. Село з темними вуличками спало. Ліза помітила, що її супутник навмисне пішов найдальшою дорогою. Коли вони вийшли до полотна підземної залізниці, Маржолен сказав, що хотів їй показати ще цю залізницю. Вони спинилися там на хвилинку, заглядаючи в щілини між товстими дошками загорожі. Маржолен запропонував піти на полотно. Мадам Кеню відмовилася, кажучи, що це зайве, що вона й так добре все розглянула. Повертаючись назад, вони побачили тітку Палет, що стояла перед своєю коморою, розв’язуючи мотуззя на широкому чотирикутному кошику. З кошика долинав шум; це птахи билися крилами й лапками. Коли жінка розв’язала останній вузол, з кошика раптом повисувалися довгі гусячі шиї й підняли кришку. Розлючені гуси повилітали, витягіни вперед голови, клацаючи дзьобами з голосним шипінням і зчиняючи в темряві льоху великий переполох. Ліза не могла втриматися від реготу, дарма що перекупка скаржилась і лаялася на всю губу в гіркому розпачі, тягнучи за шиї двох гусок, яких їй пощастило спіймати. Маржолен кинувся навздогін за третьою гускою. Було чути, як він тупотів, бігаючи вздовж проходів, шукаючи сліду, тішачись цим полюванням; потім десь здалека почувся шум боротьби, і парубок повернувся, несучи птаха. Тітка Палет, жовта, поморщена бабуся, взяла гуску на руки і якусь хвилину тримала її в себе на животі, стоячи в позі античної Леди.
— Ну що б я робила, якби тебе тут не було? — промовила вона.— Одного разу я побилася з гусаком; добре, що при мені був ніж, і я перерізала йому горлянку.
Маржолен зовсім задихався. Коли вони підійшли до каміння, де ріжуть птахів, Ліза при яскравішому газовому світлі побачила, що він спітнів, а очі горять вогнем, якого вона в них ніколи не помічала. Звичайно він опускав перед нею вії, мов соромлива дівчина. Маржолен здався їй дуже гарним юнаком: широкоплечим, з великим рум’яним обличчям, обрамованим русявими кучерями. Ковбасниця поглядала на нього прихильно, з таким щирим захопленням, яке можна показувати тільки по відношенню до надто молоденьких хлопців. Від цього Маржолен знову зніяковів.
— От бачиш, і тут немає пана Гавара,— промовила Ліза.— Через тебе я тільки марно час гаю.
Тоді він швидко розповів їй про місце, де ріжуть птицю. Тут є п’ять великих, довгих кам’яних лав, що тягнуться вздовж вулиці Рамбюто і освітлені жовтавим світлом з отворів та газовими ріжками. На одному кінці жінка різала курчат, і з цього приводу Маржолен скоромовкою зауважив, що вона їх скубе ще майже живимй, бо так легше скубти. Потім він запропонував Лізі взяти в руку пір’я, що валялося великими купами на кам’яних лавах; юнак пояснив, що це пір’я сортують і продають часом аж по дев’ять су за фунт, залежно від м’якості. Ковбасниця мусила також засунути руку у великі корзини, повні пуху. Потім Маржолен відкрутив крани басейнів, зроблених біля, кожного кам’яного стовпа. Він невтомно розповідав про різні подробиці. Кров стікає уздовж кам’яних лав, утворюючи на підлозі калюжі. Сторожі кожні дві години миють підлогу водою з помпи, відтираючи криваві плями шорсткими щітками. Коли Ліза нахилилась над отвором труби, куди стікають вода й кров, Маржолен розповів їй інші цікаві речі: після зливи вода крізь цей отвір заливає льох; колись вона піднялася аж на тридцять сантиметрів, і довелося переносити живність у другий бік підземелля, де підлога трошки вища. Хлопець і досі ще сміявся, згадуючи, який гармидер зчинили перелякані птахи. Покінчивши з цим, Маржолен не знав, що ще розказати, як раптом згадав про вентилятор. Він повів молодицю в глиб льоху й попросив її глянути вгору. Тут вона побачила середину однієї з кутових башточок, щось на зразок широкої вивідної труби, куди підіймався сморід з комор.