Подорож була задумана вже давно. Городниця задоволено посміхалась; вона любила цих двох хлопців і обіцяла їм засмажити таку яєчню на салі, якої вони не знайдуть у цьому «поганому Парижі». А гості наперед раділи з того, що проведуть у лінощах і мандруваннях цілий день волі, який тільки починав рожевіти на сході. Нантер вабив їх здаля, як чиста радість, що чекала їх.
— Ну як, чи добре вам там? — запитала мадам Франсуа, повертаючи на вулицю Пон-Неф.
Клод присягнувся, що їм на листі м’яко, «мов у ліжку нареченої». Лежачи горілиць, заклавши руки за голову, вони дивилися на бліде небо, де згасали зірки. Проїжджаючи вулицею Ріволі, Клод і Флоран мовчали, чекаючи, доки відійдуть назад будинки, і слухаючи, як поважна городниця ласкаво розмовляє з Валтасаром:
— Не поспішай так дуже, старий, не надривайся!.. Нам нема куди квапитися. Доїдемо собі помаленьку...
На Єлісейських полях художник, який тепер бачив обабіч дороги тільки темнозелене верховіття дерев, що виступало на фоні зеленої маси Тюїльрійського саду, раптом очутився і почав говорити. Проїжджаючи мимо вулиці Руль, Клод побачив бічний портал церкви Сен-Есташ, що видніється здалека під велетенським навісом одного з проходів Центрального ринку. Клод увесь час повертався до ринку, бажаючи знайти в ньому певний символ.
— Яке дивне поєднання,— казав він,— цей кусок церкви в рамці чавунного прольоту!.. Одне вб’є друге, залізо вб’є камінь, і цього вже недовго чекати... Чи вірите ви, Флоране, у випадковість? Мені здається, що не самі тільки практичні міркування призвели до того, що розетка церкви опинилася всередині Центрального ринку. Бачите, тут ціле відкриття: сучасне мистецтво— реалізм, натуралізм, назвіть, як хочете,— виросло поряд з старовинним мистецтвом... Ви не поділяєте моєї думки?
Флоран мовчав, і художник говорив далі:
— Проте ця церква свідчить про змішання архітектурного стилю: агонія середньовіччя поєдналася тут з дитячим белькотінням Ренесансу... Чи помітили ви, які тепер будують церкви? Вони схожі на що хочете: на бібліотеки, обсерваторії, голубники, казарми; та, певна річ, нікому й на думку не спаде, що в них обитає господь бог. Колишні побожні каменярі повмирали, і найрозумніше було б не будувати цих негарних кам’яних кліток, де тепер нема кого поселити... Від самого початку нашого століття збудований у нас один-єдиний оригінальний пам’ятник, монумент, який не скопійований з чогось іншого, а виріс на грунті нашої епохи; Центральний ринок, Флоране, сміливий твір, як собі хочете, але він є тільки перший проблиск двадцятого століття... Ось чому церква Сен-Есташ відійшла на задній план, слово честі! Сен-Есташ із своєю розеткою пустує без побожного люду, тоді як Центральний ринок поряд з ним шириться й кипить життям... На мій погляд, голубе, це так!
— Ну, ну! — засміялась мадам Франсуа.— У вас, пане Клод, язик добре підвішений, навіть Валтасар нашорошив вуха. Гей, іди, Валтасаре!
Віз поволі їхав нагору. У цей ранній час вулиця з чавунними стільцями вздовж обох тротуарів, з галявинами, що переривалися зеленою гущиною кущів, яка линула вдалину, в синювату тінь дерев, була ще безлюдна. На круглій галявині вони побачили вершника з амазонкою, що їхали труськом. Флоран, нагорнувши собі під голову капустяного листя, все дивився на небо, що розгорялось яскравим полум’ям. Часом він заплющував очі, щоб краще відчути свіжість ранку на своєму лиці. Він був такий безмежно щасливий від того, що може піти подалі від ринку й подихати свіжим повітрям, що лежав мовчки й навіть не слухав Клодових міркувань. А той, трошки помовчавши, почав знову:
— Ще ті, хто вкладає своє мистецтво в коробку для іграшок, кращі від інших. Це вони придумали афоризми: «Наука не створює мистецтва, промисловість занапащає поезію». І всі дурні починають плакати над квітами, ніби хтось має намір заподіяти квітам лихо... Це мене, кінець кінцем, дратує. Мені хотілося б на цей лемент відповісти таким твором, де був би виклик їм. Хотілося б розбуркати цих добрих людей! Знаєте, який був найкращий із моїх творів, відколи я працюю,— твір, про який я згадую з великою втіхою? Це ціла історія... Торік перед Різдвом я був у тітки Лізи, і продавець Огюст,— знаєте, отой йолоп,— влаштовував святкову вітрину. Ох, паскуда!.. Я просто не стямився, побачивши, як бездарно групує він загальні тони. Я попросив його забратися звідти і сказав, що розпишу цю штуку як слід. Ви розумієте, у моєму розпорядженні були найяскравіші кольори: червона барва язиків у шпику, жовті маленькі окости, блакить обрізків паперу, рожевий колір початої шинки, зелений колір вересу, а особливо гарним був чорний колір кров’яної ковбаси, чудовий колорит, якого я потім ніколи не міг знайти на своїй палітрі. А баранячі сальники, сосиски, ковбаси з печінки, свинячі ніжки в сухарях давали мені сірі тони незвичайних відтінків. Тоді я написав справжній художній твір. Я взяв блюда, тарілки, миски, вази; я групував фарби, я створив дивний натюрморт, що звивався яскравими кольоровими ракетами, які розсипалися вишуканою гамою тонів. Червоні язики висувалися з пекучою жагою, а чорні кров’яні ковбаси вривалися похмурою нотою в ясний спів сосисок, ніби попереджаючи про жорстокий розлад шлунка. Я відтворив ненажерство святого вечора, опівнічну годину, присвячену жратві, жадібність шлунків, спорожнілих від церковних співів. Угорі я помістив величезну індичку,— під шкірою її білих грудей видно було темні плями трюфелів. Виставка— щось на зразок черева, оточеного сяйвом,— вийшла варварською й чудовою, і мазки були кинуті з таким прихованим глумом, що публіка юрбою стояла під вікном, збурена вітриною, яка так яскраво палала... Тітка Ліза, повернувшись із кухні, перелякалася, подумавши, що я підпалив сало в її крамниці. А індичка була, на її погляд, така непристойна, що вона випхала мене за двері. Огюст тимчасом усе розкладав, як було раніше, виявивши при цьому все своє недоумство. Звичайно, ніколи ці тварюки не зрозуміють чарівності червоної плями поряд із плямою сірою... Та однаково: це був мій шедевр. Я ніколи не створював нічого кращого.