Клод, усміхаючись, замовк, зворушений цим спогадом. Віз доїхав до Тріумфальної арки. На цю височину з широких вулиць, що оточували величезний майдан, лилися міцні потоки свіжого повітря. Флоран підвівся й сів, вдихаючи вперше пахощі трави, що віяли від міських укріплень. Він повернувся в той бік і не дивився більше на Париж; його вабили сільські краєвиди вдалині. Проїжджаючи вулицю Лоншан, мадам Франсуа показала йому місце, де вона знайшла його. Це збудило в ньому безліч думок. Він дивився на городницю: жінка тримала віжки у трохи витягнутих руках, така здорова, спокійна, значно красивіша за Лізу. Вона була пов’язана хусткою, що низько спадала на лоб, шкіра її засмагла, а обличчя дихало грубуватою добротою. Коли мадам Франсуа легенько ляскала язиком, Валтасар нашорошував вуха й веселіше тюпав по бруку.
Як тільки приїхали в Нантер, віз звернув ліворуч, в’їхав у вузеньку вуличку, стиснуту між кам’яними загорожами, і, нарешті, зупинився в самому кінці тупика. Тут був край світу, як казала городниця. Треба було вивалити капустяне листя. Клод і Флоран не хотіли відривати од діла робітника, що садив салат. Узявши вила, вони вдвох почали скидати всю купу в гнойову яму. Це було для них розвагою. Клод дуже любив гній. Лушпиння з овочів, сміттябазару, покидьки, що падали з цього велетенського столу, наче продовжували жити, повертаючись туди, де виростала городина, щоб теплом перегною зігріти нові покоління капусти, ріпи та моркви. Вони виростали у вигляді гарних плодів і знову потрапляли на ринковий майдан. Париж усе гноїв і все віддавав назад землі, що, не знаючи втоми, відшкодовувала збитки, заподіяні смертю.
— Стривайте! — скрикнув Клод, востаннє змахуючи вилами.— Ось головка капусти, я її впізнаю. Вона щонайменше вдесяте виростає отам у кутку, під абрикосовим деревом.
Флоран щиро засміявся з цього дотепу. Потім знову споважнів і став поволі ходити по городу, доки Клод робив ескіз стайні, а мадам Франсуа готувала сніданок. Город являв собою довгу смугу землі, переділену посередині вузькою стежкою. Він був трохи гористий, і з найвищого місця, якщо підняти голову, можна було побачити низькі казарми Мон-Валерієна. Живопліт відокремлював город од інших ділянок землі. Високі стіни глоду замикали обрій зеленою завісою, так що навколо один тільки Мон-Валерієн наче витягався з цікавості, щоб заглянути через живопліт у володіння мадам Франсуа. Надзвичайна тиша панувала на цих небачених просторах. Над городом, оточеним з чотирьох боків живоплотом, травневе сонце наче розімлівало від спеки; чути було тільки, як дзижчать комахи, відчувалася соннота щасливого проростання. По якомусь потріскуванню, легким зітханням, здавалося, можна було простежити народження й виростання городини. Квадрати, засаджені шпинатом і щавлем, грядки редиски, ріпи, моркви, картоплі та капусти стелилися рівними смугами чорнозему, що зеленів султанами листя. Далі рівні борозни салату, цибулі, селери нагадували олов’яних солдатиків, що вишикувалися на параді, а зелений горох та боби почали вже обвивати тоненькими стеблинками голий ліс тичок, що в червні мав перетворитись на густий гай. Тут не було жодної бур’янини. Город скидався на два паралельно покладені килими з акуратним зеленим візерунком на червонястому тлі, який щоранку ретельно чистять щіткою. Смужки кмину сірою каймою вже оторочували стежку з обох боків.