Опустив голову князь — думав хвилину, потім глянув спідлоба на худорлявого чоловіка з мудрими очима і спитав:
— А що єсть отчизна?
— Нині вона для людей те, що я вже сказав. А для жебраків — дерев'яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вітчизною для них стала земля, на якій живуть!
— А тоді набирати мені ратоборців з отих? — показав Свидригайло на калік.
— І вони були колись люди.
— Смішний ти, чоловіче, і нерозумний. Хоч і не схоже, та, мабуть, сам смерд єси?
— Русин єсьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.
Забігали жовна на вилицях князя, він повернувся, за ним стали литовські ратники, і тут Свидригайло упритул зіткнувся із скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями під пахвою. Князь ступив крок, але зупинився і, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат і кинув гусляреві.
— Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.
І рушив майданом у бік русинського боярського стану.
— Віддай йому дукат, парубче, — мовив чоловік. — Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.
— Еге ж, — хмикнув Арсен, — базікайте… А ми де пиво п'ємо, там честь віддаємо.
— Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…
— Та хто ви такі, що всіх повчаєте? — огризнувся гусляр. — Пророк чи хто?
— Та ні… Я, хлопче, Осташко Каліграф. З Олеська.
Він сказав це, повернувся і загубився в юрбі, а тоді до Арсена підійшов одноокий, без руки старець і мовив:
— За віщо образив нас, скомороший ватажку?
— Гур–гур, їде Юр, — визвірився Арсен на старця. — А ти хто такий?
— Рівня тобі. Я — отаман калік перехожих.
— Та як ти смієш, голодранцю! — закричали скоморохи, і циган відпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.
Звір заревів і кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки — врозтіч.
— Тікайте, щури підвальні, як не хочете знати, що таке амінь в отченаші! — зареготав їм услід Арсен.
І змовк. Звіддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то співчутливо жебрацький отаман, похитував головою, і Арсен відчув, як у душі заворушився докір до самого себе. Чи ж то давно було?..
Жебручі спудеї Ягеллонського університету — жаки — бродять краківським передмістям, випрошуючи грошей і хліба, бо їм, бач, захотілося рогатої беретки бакалавра, а їсти нема що, і з бурси схизматів прогнали, а люди людьми: хто дає подаяния, а хто палицею проганяє. Верталися у свої підвали з худими торбами, і вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись біля чепурної хатини, в якій мешкали львівські маляри і різьбярі, що оздоблювали каплиці у катедрах Вавеля.
«Не хочу більше жебрати! — пошпурив він торбу. — Чуєте — не хочу…»
«То здихай», — відказали йому жаки й подалися далі, тільки три залишилися біля нього — нинішні дударі, — витрусили з кишень хто що мав.
«Нап'ємося сьогодні, а завтра — як Бог дасть!»
«Нап'ємося! — змахнув рукою Арсен. Він підійшов до хатини малярів, затарабанив у шибку: — Майстре Симеоне і ти, челяднику мізерний, ану виходьте — жаки багачами стали!»
Вони чорно пили в корчмі й співали, а коли у спудеїв не залишилося ні гроша, сказав — навіть напідпитку поважний — майстер Симеон Владика:
«Змарнуєтеся тут, хлопці. Ми по святах вертаємося до Львова, ходіть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хліб — не жебрацький».
…З малярами прощалися на краківському передмісті Львова. Роздобули в новгородських купців, які стояли тут постоєм, гуслі, труби, дуди й подалися, минаючи Львів, на Рогатин. Перший заробіток мали в королівського ленника — рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мій, та це ж напевно той самий — нинішній господар замку в Олеську! А Орися… скільки років минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нині!
А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, і меркаторські служниці, і блудниці… Але ця… Відчув, як увійшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гість до господи, і стала несподівано бажаним гостем, котрого він ждав давно, нудьгуючи в переситі й бруді за світлою чистотою. Знав: є десь вона на світі, та не зустрілася йому ні разу.
І втратив?
— Братіє… — Арсен повів відсутнім поглядом по товаришах. — Ввечері будьте біля Покрови, я прийду…
Здивувалися скоморохи, що ватажок полишає їх самих, коли вони мають у руках цілий дукат; Арсен відвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, він відчув, як чіпляється його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав своє жебрацтво, і йому стало страшно від думки, що сам колись простягав руку; він оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими і, звиваючись поміж людьми, квапився до боярського стану.