Клятий туман! Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони Русі дзвонять славу Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він, Ігор, залишивсь осторонь ні з чим! Він! Ігор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега!
Як тут не досадувати!
Наприкінці березня Ігор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день першого весняного місяця, і після щедрого обіду з Ігоревою сім'єю зачинилися в Ігоревій хоромині.
— Братіє, — сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі. — Ви чули вже про погром Кончака на Хоролі, чули, як Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три мої родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас там не було. А ми єсми чи не князі ж? Пойдемо також — і собі хвали добудемо!
Перший озвався брат Всеволод:
— Ах, Ігорю, як це було б славно — погуляти в чистому полі! Розім'яти застояних коней! Потішити себе поєдинком з поганином-половчином!..
Святослав і Володимир вигукнули в один голос:
— І ми підемо! І ми готові!
Ігор і не ждав іншої відповіді від своїх найближчих родичів, бо добре знав їх. Та й жили вони дружно, вирізняючись цим серед інших князів.
— Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо: коли, куди і якими силами йти?
— Ти вже обміркував, брате, то й кажи, — поклав свою могутню руку на стіл Всеволод, аж стіл, здається, ввігнувся.
— Так, братіє, обміркував я, — послухайте. — Ігор стишив голос. — Виступимо в похід, як добре підсохне степ і завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що найкращий час для цього — кінець квітня…
— Двадцять третього квітня — день Георгія Побєдоносця, твого християнського патрона, брате, — сказав Всеволод. — От давайте у цей день і виступимо!
— Правильно! — підтримали молоді князі.
— Гаразд, — погодився Ігор. — Думаю, перший-ліпший день для цього годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгія буде сухо і зазеленіє степ, виступимо в той день… Візьмемо з собою всі сили, які може виставити Сіверська земля. Залишимо тільки невеликі залоги в Новгороді, Путивлі, Трубчевську, Рильську та Курську… Про всяк випадок… Та закличемо на поміч князя чернігівського. Я напишу Ярославу, щоб приєднався до нас Його могутні полки будуть великою запомогою нам!.. І останнє — куди йти?
Князі переглянулися.
— Як куди? — перепитав прямодушний Всеволод. — На половців, звичайно!
— Так, на половців. Але куди? І кудою?
— Що ти надумав, Ігорю? Кажи! — нетерпляче вигукнув Всеволод.
— Надумав я ось що, братіє, — почав Ігор. — Прямий, узвичаєний шлях на половців здавна відомий: з Києва — це Залозний шлях, з Чернігова — уздовж Поля на Ромен чи Лубен, а там на Оріль та Самару, з Новгорода-Сіверсь-кого — поперек Поля до Сули і звідти вже теж на Оріль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми ходили торік… На цих шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас… Тому ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід — аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там і зустрінемося. А вже звідти повернемо понад Осколом на південь і досягнемо половецьких кочовищ на Дінці, де й погромимо їх! Для них це буде велика несподіванка — наша поява не з заходу, а з півночі!
Молоді князі знову захоплено глянули на старшого з Ольговичів.
— А що!.. Надумав ти добре, Ігорю! — підтримав старшого брата князь Всеволод. — Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх — і назад! Нас там, у самому серці Половецької землі, справді ніхто не жде, — і Кончак, і інші хани стерегтимуть Оріль та Самару.
— У цьому вся суть, — сказав Ігор і поклав правицю долонею на стіл, мовби даючи зрозуміти всім, що іншої думки бути не може. — Хочу сказати ще про одне… Братіє, все це потрібно тримати в таємниці. Зробимо наш, окремий, сіверський похід! Досить одним киянам та переяславцям заживати слави! Зажиємо і ми! Адже ми теж князі!.. Їдьте і готуйтеся, бо часу в нас мало. Мої, Святославові і Володимирові стяги зберемо в Путивлі, подалі від очей. Та й ближче до Поля. Туди ж підійде і Ярослав з Чернігова… Святослав ждатиме нас на Пслі, а Всеволод — на Осколі… Пошукаємо, братіє, шляху до города Тмутараканя, що був колись теж Руською землею, отчиною Ольговичів!
2
Після сніданку Славута помив руки, розчесав перед бронзовим дзеркалом довге сиве волосся, рівно підстрижену бороду і тільки після цього, чистий, святковий, зайшов у простору хоромину, де він любив проводити довгі години.