Це була світла кімната, в якій одне вікно виходило на південний схід, а друге — на південний захід. Посередині її, якраз між вікнами, стояв широкий стіл. Побіля нього — важкий дерев'яний стілець з вузькою різьбленою спинкою. Між вікнами — лава, застелена вовняним ліжником, на ній — вишита покійною жоною подушка. На неї, стомившись, любив боярин схилити голову.
На одній стіні висіла зброя — мечі, луки, кольчуги, лати, шестопери, тули зі стрілами, на протилежній — полиці з найдорожчим багатством, яким володів боярин, — книгами.
Славута збирав їх усе життя. Одні купував за великі гроші у монастирях, де їх виготовляли монахи, другі придбавав випадково у купців чи збіднілих книжників, треті переписував сам… І любив їх, як дітей. Любив дивитися на срібні, дерев'яні або шкіряні обкладинки, на жовто-сірий пергамент, любив гортати цупкі сторінки з чорним мереживом рядків на чолі з червоними заголовними літерами, йому навіть було просто приємно сидіти тут і вдихати неповторний запах — запах вичиненої шкіри і старовини.
Читав він їх безліч разів і кожну знав майже напам'ять. Та й як не знати! П'ятдесят літ минуло з того дня, коли він в хоромах покійного князя Всеволода, разом з княжичем Святославом, уперше сів за книгу і вслід за учителем-монахом вимовив: аз, буки, веді, глагол… П'ятдесят літ!
Він поволі підступив до полиць і вголос, як до живих, привітався:
— Добридень, друзі мої любі! Як ся маєте? Як вам ведеться? — Погладив холодну срібну обкладинку Євангелія, торкнувся пальцями Біблії, Псалтиря, що став букварем усіх великих і малих книжників того часу, переклав з полиці на стіл — для натхнення, щоб це велике творіння рук людських лежало перед очима. Любовним поглядом ковзнув по інших книгах. Ось «Ізборник» Святослава, «Служебна Мінея», «Патерик», «Апостол», «Александрія», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Девгенієве діяння», «Сказання про Бориса і Гліба»… А там далі найцікавіші з усіх книг — літописи, в яких розповідається історія рідної землі — Русі… А ще далі — десятки книг, ба навіть сотні, що стали його другим «я». Без них він уже не уявляв свого життя.
Потім відчинив поцяцьковане візерунками віко невеликої скриньки зі срібними защіпками, дістав з неї обкладену сріблом і перламутром книжку, перевернув важку обкладинку. На титульній сторінці зачервонів, мов кров, зроблений кіновар'ю чіткий запис: «Пісні Бояна».
Багато років тому потрапила йому в Чернігові до рук обшарпана, без обкладинки і назви ця книжка. Він прочитав її і завмер від захоплення і зачудування. І раніше були відомі йому деякі пісні Бояна. Та вони передавалися з уст в уста. А тут — книга! Він зробив дорогі обкладинки, придумав для неї назву і довгі роки не розлучався з нею. Йому відкрився з неї цілий дивовижний світ — світ його предків-сіверян. Минуле життя постало перед ним, як живе… Могутні князі — Олег, Володимир Мономах, Всеслав, Роман… Прадавні боги, яким багато хто і досі поклоняється таємно в лісах та пущах, — Дажбог або Хоре, Троян, Велес, Перун, Смаргл, Мокош… Нечисті сили, що населяли домівки людей і ліси, поля, гаї, ріки й озера, — домовики, лісовики, польові та водяні русалки, берегині, потерчата, чорти та відьми… Та найчастіше в тих піснях ішлося про славних витязів, що в чистому полі перемагали чужинців-степовиків.
І зараз, як і сто літ тому, степовики набігають на Руську землю, на зелені береги Дніпрі і Сули, Трубежу і Сейму, і зараз, як і колись, погибає життя Дажбогових онуків… Чи ж буде тому кінець? І хто зупинить їх? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Ігор Сі-верський?
Славута зітхнув, поклав книжку назад у скриньку і сів до столу. Тут лежав розкритий десь на середині пергаментний зшиток. Ліва сторінка його була наполовину заповнена чітким напівуставом. Славута взяв гостро обрізане, розщеплене на кінці гусяче перо і, подумавши, почав писати:
«Кончак же стоял у лузі, його же єдуще по шоломені оминуша. Іниє ватаги, узрівше, удариша на них. Кончак же, то видив, занє утече через дорогу, і меньшицю його яша. І оного бесурменина яша, у нього же бяшень живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним огнем. Прочая же вся їх — оних ізбиша, а інех ізоймаша, а коні і оружіє многоє множество ополониша… Святослав, увидивша те Кончака біжавша, посласта по нім Кунтугдия в шість тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть, бо тала стопа за Хоролом…»
Тут прочинилися двері, і служник сповістив:
— Боярине, прибув посланець… Великий князь велить тобі прибути не гаючись.