— Баба Яга — костяна нога! Баба Яга — костяна нога! — вигукнув Жданко і погрозив кулачком далекому, страшному ворогові, а потім підвів оченята на Ждана. — А ти, стрию, убий Бабу Ягу, визволь тету Настуню! Щоб не мучилася! Підеш? Поборешся з нею?
— Піду, Жданку, піду! Визволю сестрицю! Догоріла лучина в челюстях печі, вечеря закінчилася — пора на спочин. Мати зібрала посуд, Любава зав'язала його в вузол, і всі підвелися. Не хотілося розставатися — коли-то зійдуться знову разом? Але пора…
Біля хатини, пропустивши матір у двері, Ждан притримав Любаву за руку.
— Солов'ї які! — і потиснув їй гарячі пальці.
Вони поволі пішли стежкою в леваду. Прямо проти них, за Сеймом, на синьому небі висів круглий місяць, мов князівський щит, і в його яскравому промінні на городі було видно кожну галузку, кожну травинку. В густих кущах калини витьохкували солов'ї, на плесі скидалася риба, і теплий весняний опар котився понад рікою.
Рання весна, без затяжних холодів і дощів, давно пробудила трави й дерева. Все довкола дихало, буяло нестримною жагою життя, насичувало повітря такими пахощами свіжого зела, що голова йшла обертом. А від стіжка, що залишився з зими, пахло далеким торішнім літом.
Ждан зупинився і заглянув Любаві в очі. У них плавав місяць в оточенні зірок, а в кутиках блищали сльозинки.
— Люба моя, як мені важко залишати тебе одну!
— Жданку, моє серце в тривозі. Ниє воно, болить… Хоч би чого-небудь не трапилося з тобою!
Ждан знав, що з кожним, хто йде на війну, може трапитися найгірше, але втішав дівчину:
— Не тужи, серденько, я не загину: у мене є оберега, яка не дасть мені згинути.
— Що ж це за оберега?
— Ти, моя люба! І кращої обереги я не бажаю!
Любава заховала обличчя у нього на грудях і з тремтінням у голосі прошепотіла:
— І ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля і мій світ ясний! А без тебе і світ білий буде мені не милий!
Він відчув у себе на грудях її гаряче дихання і своїми вустами знайшов її м'які трепетні вуста.
Їм обом здалрся раптом, що земля сколихнулася під їхніми ногами, що небо, і місяць, і зорі пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а солов'ї так розспівалися-розщебеталися, мов весільні дружки.
Вони взялися за руки й пішли до стіжка, а там упали на м'яке прохолодне сіно і забули про все на світі — і про Кончака, і про князя Ігоря, і про наступний похід. Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі срібні та їх двоє на всьому широкому безмежному світі.
3
В ту саму ніч на далекій Росі, де жили чорні клобуки, відбувалася подія, що мала відношення і до сіверських князів, і до їхніх воїв, і до Ждана.
Аяп, по уруському звичаю, поставив собі дерев'яну хатину і в ній проводив усю зиму. Однак, як тільки з землі сходив сніг і починали броститись дерева, як тільки степ за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту і там жив, уже за звичаєм своїх предків, усе літо. Удень його підміняли батраки, і він днював у Торчеську, а на ніч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й інші причини, про які він не розповідав нікому, навіть рідним, змушували його до цього.
Юрта стояла на горбочку, щоб не було в ній сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що прилітали зі степу та з лугу. І Аяп, лежачи на теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був відкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожні думи снували в його старій голові. Вже більше півроку немає вістей від Кончака. Що з сином? Живий він? Здоровий? Чи досі хижі птахи й кістки рознесли по білому світу?
Собачий гавкіт обірвав його думи. Невже вовки?
Він вийшов з юрти і глянув на долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву. Отже, не вовки.
Собачий гавкіт наближався з боку степу. В синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто б це міг бути?
Аяп відчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?