Як хотілося йому туди — на волю! Дихнути п'янким повітрям весни, босоніж промчатися по теплій зеленій бережині, підставити обличчя і руки золотому промінню Дажбога…
Та ланцюг дозволяв дотягнутися тільки до віконця.
І то добре. Стояти так годину і другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять від утоми ноги та не зарябіє в очах від яскравих кольорів дня.
Одного разу — це було опівдні — ось так стояв він біля віконця і дивився зі своєї темниці на білий світ. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязі, в жовтих чобітках, у білій хутряній шапочці, прудко збігла вона з дощаного ґанку і зупинилася якраз посередині видимої з підземелля смужки двору, когось піджидаючи.
Підкоряючись якомусь незрозумілому поривові, що охопив його зовсім несподівано, Ждан припав до віконця і щосили загукав:
— Княгине! Княгине Ярославно!
Ярославна здригнулася. Голос із-під землі злякав її.
Ждан ще раз, уже тихше, погукав:
— Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі!
Княгиня з острахом наблизилася до віконця. Нахилившись, запитала:
— Ти хто?
— Я княжий конюший — Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!
Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня вступила до порубу. Довго призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:
— Хто мене кликав?
— Я, княгине, — виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.
— А то хто? — Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.
— То смерд Будило… За давніх богів страждає тут… За треби їм…
— Жахливо, — прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: — Поклич князя! Хай прийде сюди!
Коли гридень вийшов, наказала:
— Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!
— Княгине! — зойкнув Ждан. — Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія — то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.
І почав розповідати.
І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота — мовчи!
Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто — і про половецьку неволю, і про зустріч із Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.
Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:
— Ти так сильно кохаєш ту дівчину?
— Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?
— Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке — кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…
— І мене, княгине, — простягнув до Ярославни руки Будило. — Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Всього й вини моєї, що до душі мені живі боги — сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.
Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.
— Хто ж тебе посадив сюди? — спитала Ярославна. — Чи знає про тебе князь Ігор?
— Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до порубу і припнули на цеп з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не відає про те…
— І за тебе, чоловіче, замовлю слово.
— Не треба, княгине, — раптом виступив на середину порубу князь Ігор. — Я все чув…
— Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не боліло моє серце від думки, що за кілька кроків від мене, під помостом моєї хоромини, зазнають тяжких мук оці безвинні, — сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь підслухав їхню розмову. — В ім'я богів наших, нинішніх і колишніх…