Вершники помітили їх теж і рушили в долину.
— Не бійтеся — це наші люди! — заспокоїв жінок Ждан, хоча у самого серце билося тривожно. Кожна зустріч із незнайомими людьми таїла в собі небезпеку.
Незнайомці швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду їхав Янь!
Янь теж був вражений.
— Ждане! От не чекав! Звідки ти тут узявся?
— А ти?
— Ну, ми трохи попатрали з князем Ігорем половців у степу і повертаємося додому! — не без гордощів відповів Янь. — Я сам своїми руками взяв у полон хана Обовли!
— Он як! Виходить, князь Ігор ходив у похід?
— Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром… А чого це тебе дивує?
— Та тому, що і я з походу. Був аж на Самарі з князями…
Він хотів запитати, чому Ігор не приєднався до Святослава та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке його діло? Хай князі між собою виясняють це. Його діло — мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб'яка.
— О! — вигукнув Янь. — Ти повинен розповісти про той похід князю! Ось він їде…
З-за гори показалося військо. Стяг за стягом спускалося в долину до струмка, де вої напували коней і пускали пастися.
Під'їхали князі Ігор та Володимир.
Ждан схилився в поклоні.
Ігор окинув його бистрим поглядом, здивовано звів брови.
— Ти?
— Я, княже.
— А ті жінки? З тобою?
— Старша — моя мати, яку я вирвав з половецької неволі, а молодша — то Любава… З Глібова… Та дівчина…
— А-а, — якось непевно промовив князь, ніби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глібові, хоча було видно, що пригадав він відразу все: і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.
Хитрий, проникливий Янь помітив заминку в розмові і поспішив на допомогу:
— Ждан щойно з Самари та з Орелі, княже, — ходив з князями у похід на придніпровських половців… В Ігоревих очах спалахнула зацікавленість.
— Ось як! З чим же повернулися князі? Ждан у душі був вдячний Яневі. Він полегшено зітхнув і почав розповідати про битви на Орелі, про перемогу і полонення Коб'яка, багатьох ханів і значної частини їхнього війська.
Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнішою.
Однак він скоро прогнав цю думку… Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!
Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:
— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!
— Я знаю. Янь уже встиг повідомити… Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.
До Ігоря повернувся добрий настрій.
— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі й досвідчені люди!
Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:
— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку… Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто… Однак вона хоче там поселитися…
— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю… Це моя волость… І мені потрібні поселенці.
— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем'я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим…
Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.
4
Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися на гору і зупинилися.
Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур'янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою…