Святослав сидів поблідлий, розгублений. Йому на допомогу кинувся Славута, нахилився до вуха.
— Княже, не піддавайся почуттям. Гарячі голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончакові, бо полегшить йому об'єднання всіх племен половецьких. Та й похід не на часі. До походу треба готуватися…
Порада була слушна, а головне, привела до тями великого князя. Він підвівся, розпорядився допомогти пораненому чашникові, ханів вивести, мертвого Коб’яка винести.
Гамір і пристрасті поволі затихли, вгамувалися. І хоча всі були пригнічені тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато смачної їжі, що ще не подавав сьогодні свого голосу Славута, а смерть половецького хана — не така вже важлива причина, щоб перервати князівський пир. Згадали це всі і, заповзявшись біля наїдків та напоїв, поволі знову розвеселилися. Забули і про Коб’яка, і про його братію, і про похід, до якого щойно так палко закликали один одного. Хтось перший захотів почути спів Славути, інші підтримали.
— Славуто, заспівай!
Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся по них кілька разів, діждався тиші — аж у вухах від неї задзвеніло — і враз високо, протяжно завів:
Це була нова пісня Славути, складена ним після походу на Оріль. її прості слова, що, здавалося, жили в серці кожного, хто ходив у похід, її розлогий, як безмежний степ, спів, її глибока туга й печаль приголомшили всіх, вразили, ніби громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка лиха година, яка напасть насунулася на рідну землю, на широкі прабатьківські степи!
Супився Святослав, витирав очі Рюрик, хмурився Ігор і Володимир, ридав, не стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по його чорній закошлаченій бороді.
— Славуто, сьогочасний Бояне наш! — Святослав поцілував співця у сиву голову. — Незрівнянний наш! Дякуємо тобі!
І гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосів:
— Славуто-о!
5
По приїзді в Новгород-Сіверський Ігор запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя і відразу, без зайвих слів, запитав:
— Ну, що? Батька бачили? Як він? Що сказав?
Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився, шовковисті брови здригнулися.
— Постарів… Схуд… Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя…
— Ну, це ясно — старість. А старість — не радість… Та не про те мова… Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.
— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й слухати не хотів про замирення з тобою, а потім погодився на твоє повернення, якщо даси слово, що порвеш з боярством і не піднімеш руки ні на нього, ні на брата Олега!
— Такого брата у мене немає! — скипів Володимир. — Чого захотів! Визнати братом сина попаді! Ніколи! Який він княжич! Байстрюк!
Ігореве обличчя посуворішало.
— Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!
— Ну? — Володимир дивився чортом.
— Ти міркуєш не як дорослий муж, а як отрок… Тебе жде золотий Галицький стіл, під рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під якими, коли вони йдуть, здригається земля і води розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже постарів. Видно, ті незгоди, що впали важким тягарем на його плечі, укоротять йому віку. А ти не хочеш цього зрозуміти! Дався тобі Олег! Про князівство думай, а не про нього. Та й брат він тобі по батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все одно в них князівська кров!
— Не визнаю я Настасича братом! Ніколи не визнаю!
— Визнаєш! — Ігор почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо це для тебе єдиний шлях на Галицький стіл! Іншого я не бачу…