Різке сяйво сонячного дня після сутінків хижки примусило Ждана зажмуритися, затулити очі рукою. А коли трохи звик до сліпучого світла, то побачив на вигоні загін вершників, а попереду — князя Володимира Путивльського. Хоч було неблизько, він відразу впізнав його Гнідка, гривастого високого красеня з білими смужками на всіх чотирьох ногах, що не так часто буває, і білою зіркою на лобі. Це був подарунок князя Ігоря старшому синові.
Ждан полегшено зітхнув:
— Свої! Не бійтеся!
Вони побрели навпростець по снігу. А підійшовши, стали до гурту.
Князь Володимир відразу впізнав колишнього батькового конюшого.
— Ну, як? Знайшов своїх? Хату збудував?
— Брата знайшов і хижку поставив. Є де зиму перебути, — вклонився Ждан.
— Це добре. Обживайся, я звелів з вербівчан три літа ніякої данини не брати. З тебе теж. А потім — тільки половину.
— Дякую, княже, — знову схилив голову Ждан. Він знав давній звичай — з погорільців та новопоселенців кілька літ данини не беруть. Та все ж було приємно, що молодий князь пам'ятає про це.
Коли вербівчани зібралися, Володимир підвівся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висіялася борода, було заклопотане.
— Люди! — гукнув по-юнацькому дзвінко. — Не дивуйтеся, що я не посадника чи соцького прислав до вас, а сам приїхав. Хочу всю свою волость уздріти власними очима, хочу дізнатися, скільки люду живе в ній і скільки воїв може виставити на той випадок, коли доведеться проти половців стати.
— Та невже знову нападуть, окаянні? — запитав хтось із гурту.
— Нападуть… Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить і зуби точить на неї! Нещодавно стало відомо, що взимку хоче він з усім половецьким військом захопити Переяславську і Сіверську землі аж до Сейму, наших людей висікти чи в полон забрати, а саму землю зробити своєю, щоб ставити на ній свої вежі, щоб випасати на ній свої табуни…
— Проклятий душогуб! Кощій Безсмертний! Виродок! — почулися голоси. Володимир підняв руку.
— Ось тому я й прибув до вас. Хочу всіх, хто здатен тримати меча, хто вміє стріляти з лука і вражати ворога списом, закликати до війська. А хто ще не навчився, той мусить навчитися від бувалих воїв!
Ждан виступив наперед.
— Вербівчани всі підуть, княже! Бо тяжко постраждали вони від половців, бо люта туга і жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, зброї і коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкодуємо, аби лиш помститися за свою біду і перекрити ворогові шлях на рідну землю!
— За зброєю та кіньми діло не стане: зброю візьмете у моїх коморах, а коней — з моїх табунів!
— Тоді, як настане час, дай нам знати, і ми прийдемо до Путивля! — твердо пообіцяв Ждан і звернувся до гурту: — Чи так я кажу, земляки?
Вербівчани загули одностайно:
— Так, так! Усі виступимо проти поганих! Не пустимо супостатів на свою землю!
Володимирове обличчя проясніло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як він обіцяв батькові, цілий полк у тисячу воїв! Не стільки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цілий полк! І йому не соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду під барвистим князівським стягом.
2
Десь у ті дні, коли юний князь Володимир Путивльський об'їздив свою волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв нелегкий шлях з Києва до города Лубна на Сулі.
Одержавши звістку від лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готує великий зимовий похід на Русь, Святослав спорядив на нічийну землю між Сулою і Ворсклою сторожову сотню.
Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу ввечері вже в'їхала через перекидний дерев'яний міст у Лубен. Поки вої порали коней і ставали на нічліг, Кузьмище поспішив до свого земляка і друга посадника Мотиги і застукав держаком меча у міцні дубові двері.
В добре натопленій горниці, освітленій восковою свічкою, сиділо двоє: сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям і одягом дуже скидався на половця.
— Вечір добрий, друже! Не впізнаєш? — привітався прибулий.
— Кузьмище! От не ждав! — вигукнув Мотига і, схопившись з лави, кинувся обнімати несподіваного гостя. — Ти сам чи з князем?
— Сам, із сотнею воїв, — стримано відповів Кузьмище, скидаючи кожуха і підозріло глипаючи на незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.
— Що ж тебе привело сюди?
— Твоя звістка, друже.
— Про Кончака?
— Угу, — похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому розпитує його про те, що не всім потрібно було знати. Не діждавшись від Мотиги пояснення, хто його гість, він запитав прямо: — А це що за хлопець? Не половець часом?