Дамоклового меча, що завис наді мною, вона не змогла відвернути, проте пережила й це. Віра допомогла їй усе витримати. Стара виявилася загартованою. Вона допізна затримувалася на роботі, дедалі частіше стирчала там до світанку, щоб не збожеволіти в спорожнілій однокімнатці, в якій не було ні мене, ні старого, а тільки фотопортрет, перед яким виливала жалі, доки злякалась самої себе. Їй не хотілось туди вертатись, де все нагадувало про щасливе життя, раптом дійсність перевернулася в її голові догори дриґом, минуле видалося їй райською ідилією, вона бажала, щоб старий ожив і нагорланив на неї. Щастя — штука відносна.
Стара чекала на інструктора, не замикаючи службового входу. Вона не боялась ні злодіїв, ні лягавих. Їй не було що втрачати. Стара розраховувала, що він прийде. Що просто не зможе не прийти. Почує її слізні благання. В людини, загнаної в глухий кут, логіка починає функціонувати своєрідним чином.
Стара відмовлялася визнавати очевидне — інструктор давно вже покинув її, задовго до того, як я вскочив в халепу. Вона вірила, що він зʼявиться і врятує нас, лицар на білому коні. Людині властиво сподіватися. Ранок заставав її сидячою на стільці, спертою лицем до одвірка. То були не найвеселіші часи.
На секунду надія покинула її. Стара зойкнула, проте зуміла взяти себе в руки. Вона все пережила.
Я зустрів його, її інструктора, коли він зажив на широку ногу, хоча йому й до того велось не кепсько, він умів влаштуватися. Чимало води спливло відтоді, як я востаннє бачив його; пробило нові часи.
Інструктор сконав на порозі будинку, на сходах свого останнього дітища. «Це ти?» — я не зовсім зрозумів, про що він. Авжеж, це я. А тобі що до мене? Я хотів, щоб він ще щось сказав; пояснив, що мав на увазі. Я не впізнав його.
«Це ти?» прошило мене, всвердлилося в серце, змусило насторожитися. Я завагався. Щось у його запитанні викликало подив, спантеличило невчасністю й недоречністю. Якось не так воно пролунало. В промовлене людиною, яка дихає на ладан, вплітаються особливі нотки.
Я присів уважніше роздивитись його лице. «Я твій батько», — коли він промовляв це, я впізнав у ньому коханця моєї старої. Для кожного настає мить одкровення.
Він прохрипів його, слова викотились з горлянки кривавим булькотом. Я досі чую їх. Вони ценькають, як підбиті металом чоботи по бетонній поверхні. Живуть своїм, лише їм знаним ритмом. В такі вечори я вихиляю подвійний коньяк. А потім ще пʼять. Аж тоді вони відступають, млояться звідкись іздалеку. Алкоголь не бере їх, і я знаю, що ніколи не візьме.
Стара кивнула, на очі їй накотилися сльози. Не треба було розповідати — взагалі не треба було.
Замовникам жаба цицьки дала. Їхні апетити росли швидше, ніж його статки. Вони отримали, що хотіли. Апартаменти тягнули на мільйон баксів. Інструктор лайна не споруджував. У нього були злети й падіння. Він знав ціну успіху. Поки зустрічалися, він підкидав старій грошенят, інакше вона не звела би кінців з кінцями.
Стара повірила. Я багато віддав би, щоб так воно було. Щоб я міг вірити в це так, як вона. Я сказав їй, що це вони закатрупили його. Інакше стара не пережила б удару.
Лише стара могла підтвердити або спростувати. Я сказав їй, що сидів у забігайлівці неподалік, коли це сталося. Стара безгучно плакала, сльози текли її вкритим павутиною зморщок лицем.
Батько і син зустрілися — хоч так. Стара заслужила бодай на одну в її бідовому житті казку. Всі ці роки вона мовчала, як партизанка.
Старій сяйнуло, що вбивці могли спровадити на той світ мене. Вона завжди вміла себе заспокоїти. Стара в мене молодчага.
Замовники не знали, що їм не треба було цього робити. Вони могли замовити інструктора кому завгодно, лише не мені.
Ніхто з нас не сподівався, що так обернеться. Вони відвалили солідний завдаток. Ні вони, ні я ні про що не здогадувались.
Коли все вже було позаду, ми зустрілися на березі лісового озера. Райський закуток, суща ідилія. Вони не встигли що-небудь збагнути, навіть здивуватися.
Банкноти розсипалися, осінній вітер закружляв ними впереміш з опалим листям. Ціна помилки, яку ніхто і ніщо не виправить. Я тупо споглядав їхній вальс. Я не лічив їх; я не мав сумніву, що там була вся обумовлена сума.
Я не розповів їм — все одно нічого не змінилося б. Помилки статися не могло. Стара все підтвердила.
Той, кому я завдячую путівку в світ, згас на моїх руках. Він був уже мертвий, а його очі все ще дивились на мене, тихо й оскліло, з якоюсь незбагненною добротою, наче щойно побачивши мене, він віднайшов спокій. Може, всі ті роки він сподівався нашої зустрічі. Чекав на неї.