— Такого не буває.
— Не знаю, як це тобі пояснити.
— Він такий, як є.
— Який?
Вона знизала плечима.
— От бачиш.
Я не мав що додати, вона не продовжувала.
— А ми познайомилися в музичній школі.
Вона розповідала про молоду, а я слухав, дивлячись у стелю, в нікуди, кудись далеко. Потім вона розказувала про себе, а я мовчав.
— Розкажи ти щось.
Я не мав що розповісти.
Якийсь час ми зустрічалися.
— Запропонуй їй руку і серце. Здається, вже пора, — Богдан, як завжди, мав рацію. Він сказав це в турботі про мене, проте його слова вплинули зовсім не так, як він розраховував. Я й сам почувався заскоченим.
Я не прийшов на побачення, потім не прийшов удруге. Нас ніщо ні до чого не зобов’язувало. Я уникав будь-яких розмов на цю тему. Чи вчинив би я так само, якби все стало назад? Це все одно, що запитувати, чи почалося б так само, отримавши ще один шанс, те літо. Між нами могло скластись по-іншому, але чи можливе щастя там, де немає любові?
Марія, так вона звалася. Вона працювала у філармонії, а я, закінчивши інститут, повернувся до рідної школи, наче з далекої, що протривала роки, мандрівки. Кабінет, в який нас пускали, щойно коли лунав дзвінок, тепер належав мені. Я розкладав підручники і конспекти, переповідаючи написане в них. Я брехав, як усі. Сьогодні і вчора, а між ними нездоланна прірва. Відступаючи, хвиля залишає на піску мушельки, з яких довго й повільно ти складатимеш пазл. Коли я підвівся, Марія спробувала затримати мене, мовби відчуваючи те, про що я ще не здогадувався:
— Залишайся.
Людське життя зсукане з неприйнятих рішень. Згодом, коли ми випадково зустрілись посеред вулиці, вона хотіла щось сказати, щось змагалося в ній, вона довго і пристально вдивлялася в мої очі, наче шукала там чогось, але не знайшла.
Ми назавжди вибули з життя одне одного. Часом здається, що не ми, а слова граються нами. Я розумів, що несправедливий до Марії, проте всі мої думки спрямовувалися до тієї, яку я не перестав кохати.
Мій друг утратив до неї цікавість. Знаючи його, я не сумнівався, що він вповні віддасться новому життю. Він ні на йоту не змінився, залишившись зі мною таким, яким я звик його бачити, наче не було в нього ні сім’ї, ні жінки, ні геть інакших, ніж коли ти парубок, клопотів. Зате для мене кожна звісточка, найменша дрібничка, що стосувалась її, набувала ваги палкого послання, на яке я спрагло чекав, наче лише воно виправдовувало кожний мій день на землі. Наче ми далі — двійко нестямно закоханих. Таким я був, неспроможний ні прийняти дійсність, ні перекроїти.
Чи здогадувалася вона, чим я жив і що мене переповнювало? Навіть якби я знав, що вона байдужа до мене, все одно нічого не змінилося б. Кожне життя, яке я починав би, нагадувало б про неї. Саме тоді я поповнив мою скромну бібліотечку, що складалась із довідників, атласів і посібників, збіркою любовних послань — ліричних штрихів до сухої історії, наче діяли в ній не люди, а ляльки, що їх смикала за шворки незбагненна десниця згуби, кривавий шарварок і біженці, які тікають невідь-куди. Історія не повторюється, вона триває, в ній змінюються шати, але не сюжети. Ненаписаний підручник, в якому немає місця ні полководцям, ні тиранам, ні пройдисвітам, ні узурпаторам, лише людині, яка рятується від навколишнього безглуздя, намагається оборонити свій дім, кохання, життя — своє і своїх дітей. Він розповідав би історію людських страждань, бо лише вона може претендувати на справжність.
Якось я поділився роздумами з моїм другом.
— Тобі треба було ставати письменником, — спробував віджартуватися він. — Тоді ти міг би з номерів, хрестиків, актів, до яких зведено людей, які жили перед нами, з безіменних цифр, що нічого не кажуть понад те, що мільйон — більше за дев’ятсот дев’яносто тисяч, а сто — більше, ніж один, вдихати життя...
— Як Пігмаліон, — сказав я, гірко всміхнувшись.
— Хіба то не ваш брат (він уже зробив мене письменником) сказав: «Одинка — нуль»? Хіба то не про людину?
— Авжеж, про людину.
З його легкої руки я раптом опинився на боці, на якому мені зовсім не хотілось перебувати, то був не мій бік, я не міг вважати його своїм — у пам’ять про пекло, крізь, яке пройшов мій батько, й острівець любові, який відкрився йому одного дня.
Одинка — нуль. Це було сказано людиною в непомірному самозасліпленні. Ота дія, коли ти множиш на нуль. Уперше зіткнувшись із нею, я ніяк не міг збагнути, як це: є щось, ти множиш його на нуль, й тоді від нього вже немає нічого, нічогісінько, жодного сліду. Від того, яке щойно було і зненацька його вже немає — цілком, безнадійно, повністю! Наче засипаєш прірву, якої від того не меншає. Війна множить на нуль усе, чого досягла людина. Глупота — нуль, на який множиться людський розум. Хай що ти робитимеш, у підсумку все одно буде нуль.