Авторові рядка, процитованого моїм другом, проникливості не бракувало. Він провістив те, про що й сам не підозрював, а коли таки раптом збагнув, помножив себе на нуль. По ньому збереглося не тільки це. Жменя відважних строф і сміливих метафор. Він гартував вірш, готуючи його до найстрашнішого. «Я», яке бунтувало, домагаючись розширення території себе, одним розчерком капітулювало, самозреклося, підписало собі вирок, «привівши» його, як зазначається в документах, що їх згодом стосами оприлюднювали, «до виконання».
Я виношував задум написати історичний роман, проте так і не здійснив його — в ньому історія все одно була би лише кулісою для любові, ув’язненої в трапеції зла, на вершині якої, наче божки, тронували ті, хто відповідальний за розруху і смерть, за множення на нуль сотень тисяч, мільйонів життів, за доведення людини до стану, коли вона ладна була обнулити себе сама. За вбивання й тортури. За біль. Якби його можна було зібрати докупи, від нього на друзки розлетілася би Земля.
Що старшим я ставав, то глибше переживав розчарування, бо факти, хоч якими певними вони були б, нічого не кажуть, а те, що нічого не каже, — бреше. Тоді як вони мали б волати голосами всіх тих, кого під ними поховано. Вони — хрести на людських могилах. Хіба можлива історія? Щоб бути правдивим, довелося б писати стільки історій, скільки людей і стосунків, що зав’язувалися між ними. Такого ніхто не осилить — жодний підручник.
Я перегортаю аркуші. Наївні нотатки, виведені моєю рукою, нагадують сюжети ненаписаних оповідань. То мало бути щось цікаве, заохочувальне, яке запрошувало би в подорож часом, привертало увагу, не вдаючись до прямого повчання, стало б іскрою, з якої спалахував би вогонь. Ось він біжить паперовою смужкою, перетворюючи її на попіл, а разом із нею речення, сміховинні спроби, набазграні в юнацькому максималізмі, коли здавалося, що переді мною весь світ.
Я бачу карликові фігурки тиранів, які змагаються, хто кого переплюне. Вони сердяться, пнучись один одному дошкулити, як знесамовитілі діти, яких немає кому схаменути. Плюс мінус мільйон... Рулетка в темній кімнаті, з якої немає виходу. Все, що залишається історикові, — лічити мерців. Книжкові полиці стогнуть під біографіями катів, в яких про жертви згадано принагідно, як про якесь другорядне явище, винесене на маргінес, мов вихлюпнуте на берег.
Я був спраглий найменшої звістки про ту, яку не перестав кохати. Всі мої помисли були звернені до неї, в усіх моїх діях вчувалася її присутність, в усьому, за що брався, я радився з нею. Почуття сильніші за дійсність.
У неї довго не було дітей. Пригадую, як на світанку після випускної ночі, коли ми сиділи на парадних сходах, що вели до центрального корпусу школи, в якій ми ще кілька годин тому навчалися, вона заскочила нас запитанням, кого б ми хотіли — хлопчика чи дівчинку.
Ми сперечалися, проходячи, як ще напередодні шкільні підручники, уявні життя, не проживши й одного. Ще не згасли ліхтарі, а за невидимим пругом прокидалося сонце. Смуга таємничих півсутінків, що розсіювала нашу сповнену ґрандіозних сподівань невпевненість. Мільйони, мільярди разів воно випливатиме з-за небокраю, а такого світанку, як той, не буде більше ніколи. Ми, вчора самі ще діти, навперебій спілкувалися про дітей, тоді як течія несла нас вперед, у полоні мрій, мов невагомих субстанцій, що не набували форм.
Згадуючи мить, як він покинув своє весілля, по-змовницькому затягнувши мене у відлеглий закуток, я щоразу відчував ту саму бентегу. Ми були друзями, крім нього я нікого не мав. Авжеж, за партами сиділи прискіпливі слухачі, в учительській належало перекинутися кількома словами, в будинку, в якому мешкав, я вітався з сусідами, а коли хтось потребував допомоги, не відмовляв.
Мені й зараз, наче Богдан оце тримає мене за лікоть і ми незворушно та непомітно просуваємося до виходу, ніби поклали втнути яку-небудь штукенцію, як ми робили це дітлахами. Весільна забава — що може бути фантастичнішого? Проте мій друг надто не переймався, наче вона могла тривати без нас — навіть тоді, якби ми не повернулися.
Ми заглиблювалися в літню ніч, до стовбура очищеного від гілок і ще невивезеного дерева, його корою вже ніколи не пульсуватимуть соки, живлячи зелене склепіння, що рік у рік розгалужувалося і густішало. Невидимий зодчий, що ненастанно розбудовував, доточуючи тут і там, видовжуючи й увиразнюючи. Мій друг сів, я сперся, відчувши долонями нерівну рапату поверхню, мов письмо, яке я, сліпець, намагався потайки й без успіху відчитати.