Я швидше здогадався, ніж побачив те, що він добув із внутрішньої кишені свого шлюбного піджака, а він дивився на мене, наче бешкетник, що нахваляється витівкою, про яку нікому не вільно знати, наче ми знову діти, а перед нами обшири, які ми відкриватимемо і підкорюватимемо. Неправда, я ні про що не шкодую.
— Хочеш? — відпивши, він простягнув мені, наче спливло не двадцять років, а щонайбільше кілька днів.
Й ось пляшечка, про яку я встиг забути, опинилась у моїх руках, лише того разу з неї тхнуло не молоком, а солодкою водичкою, в яку домішано коньяку: суміш дитинства й дорослості. Я так і не дізнався, в якій воно містило їх пропорції.
Щось відворотне було в ній — не знаю, що саме. Скляне вийстя скидалось на риб’ячий рот. Спраглий від спеки і танців, а ще від того, що нездатні розвіяти ні напої, ні вентилятори, що крутилися у весільній залі, я віддав її моєму другові, так і не пригубивши. Він одним духом спорожнив її, любовно поплескавши перед тим, як сховати. Ми ще трохи погомоніли й пішли назад.
Він не розлучився з пляшечкою й тоді, коли став респектабельним чоловіком, батьком дітей, які народились один за другим, мовби зачекавшись появи на світ.
Ми сиділи в його вітальні, що змінювала інтер’єр мірою того, як зростав його добробут — старий креденс заступили лаковані чеські меблі, стільці перекочували на кухню, звільнивши місце м’яким фотелям, розділеним журнальним столиком зі склом в лакованій дерев’яній оправі, в кутку — шкіряний диван. Тоді ще не було ні розкішного перського килима на підлозі, ні люстри у вигляді кришталевих квітів, що розросталась вигадливою рослиною, спалахуючи грою барв, коли вмикалося світло; стелю прикрашав матовий, наче в застиглому димі, плафон. Друге, відколи одружився, «кубло».
— Ти не проти? — він запитував моєї згоди, проте ми обоє прекрасно знали, що те, що я скажу, не матиме ніякого значення: він був у себе вдома, а я — його гість.
Я знизував плечима, і тоді він виймав пляшечку, наповнену молочною сумішшю, як колись у дитинстві, лише тепер готувала її не його мати, а жінка. Я спостерігав, як він поцмулює, тримаючи скло вказівним і безіменним пальцями, наче сиґару, яку потім викурюватиме, пахкаючи, мов паротяг. Бракувало найнеобхіднішого, зате бакалійні відділення були переповнені куривом — болгарськими цигарками, російськими папіросами, справжніми, в оригінальних кисетах і вроздріб, дорогими, як світ, імпортними сиґарами з плантацій, де вирощували, зрізали, сушили й сікли тютюн, сортували і фасували, вантажили у портах на кораблі, звідки вони прокладали тисячі кілометрів, а потім ще сотні залізницею.
Відставивши пляшечку, він зрізав кінчик, припалював і глибоко затягувався. Від одного до іншого заняття він переходив з дивовижною, що й не збагнеш, невимушеністю. Інколи він простягав пляшечку мені, його цікавило, як я поведуся, але мої реакції не змінювалися; потримавши, я ставив її на стіл. Небавом кімната затягувалася їдким туманом, від якого сльозилися очі й забивало подих. Він пропонував мені, одну сиґару я в нього таки взяв — знічев’я, на згадку, як сувенір, поклавши вдома за скло, де вона лежала роками і звідки я брав її, щоб, пообертавши в руках, покласти на місце.
В нього було чимало захоплень, якими схильне обростати життя. Сиґари — лише одне з них. Його справжньою пристрастю були пляшки, яких він мав поважну колекцію, залюбки демонструючи мені зразок за зразком. Портвейни, лікери, коньяки, віскі, шнапси... «Такої, як у мене, ніхто не має», — хизувався він, а я не сумнівався, що так воно і є. Етикетки, яких не можна було знайти ні в гастрономах, ні в ресторані. Про кожну пляшку він міг розповісти історію, окремі з яких я знав назубок. «Це найдорожчі, решта — в підвалі», — пояснював він, пропонуючи будь-яку на мій вибір. Він не пошкодував би для мене нічого, а я, якби й хотів, не зміг би віддячити.
По шестиденному робочому тижні я займав о п’ятій ранку чергу перед ще замкненою крамницею, бо тільки по неділях завозили масло. Він по-дитячому радів, коли я погоджувався розпити з ним щось із його колекції, тож час до часу, з тих чи інших дрібних нагод я дарував йому і собі таку втіху. Зате щоразу, коли я лаштувався заговорити про неї, він випереджав мене отим «А пам’ятаєш...», збиваючи розмову на яку-небудь іншу тему.
Вже в достатку мій друг продовжував посилати своїх дітей в «Артек», літній табір на березі моря, де вони зміцнювали здоров’я. Морське повітря, якого їм так бракувало; від нього вони мали рости міцними і життєрадісними.
— Якби в тебе були діти, ти зрозумів би.