Авжеж, я був жаданим гостем на їхньому святі. Наче підігруючи, мій друг запевнював, що без мене він нічого цього не мав би, а я, зворушений нічим не заслуженою увагою, завдячуючи йому прихильністю і відчуттям, що маю власну сім’ю, в такі миті щиро вважав його святим.
Коли з’являлася кава, Богдан владно-доброзичливим жестом запрошував жінку залишитися. Відклавши фартух і поправивши сукню, господиня дому сідала на краєчок стільця, а ми продовжували спілкування. Якщо вона й брала до рук кавник, то лише поповнити наші спорожнілі філіжанки, а якщо й озивалася, то запитати, чи бажаємо ми чогось іще. Я й не помічав, як вона знову покидала нас. Судячи з хатньої сукні, в якій я її завше бачив, вона мала смак, її чоловік, мій друг, — можливості, недоступні для звичайних людей. Вони були ідеалом, що здійснився на прикладі окремої сім’ї, в якій мене сприймали за свого.
До добробуту мій друг ішов без поспіху, ніби не він усього того прагнув, а воно само пливло в його обійми, мовби знаючи, що він зуміє дати йому раду, знайшовши для найнікчемнішої абищиці підходяще застосування. Як часто ми чуємо про справедливість, але що нам відомо про неї? Я почувався подорожнім, який, утамувавши спрагу, рушав далі.
Достаток не зробив мого друга бундючним, навпаки, здавалося, він ставав скромнішим і тихішим, ми, як передше, спілкувалися на рівних, хоча не можна було не помітити внутрішньої впевненості, цілком природної, коли чогось самостійно досягаєш. Я ставився до його успіхів з пошаною і певним захопленням.
Думки про ту, яку я кохав, не полишали мене. З Богданом я більше про неї не заговорював, про мої почуття також. Для нього життя давно потекло іншим руслищем — він був не з тих, хто тупцює й постійно озирається. Він дивився вперед, а я назад; мене спонукали до цього любов, яка клекотіла в мені, і ремесло, яке я обрав. Проте він, який влаштувався не за фахом, завжди пам’ятав джерела свого успіху — диплом випускника історичного факультету: в наш час він відкривав будь-які двері. Авжеж, ми згадували минуле — коли він, коли я, одначе то все були спалахи вигаслого багаття, яке ще тліло тут і там. Для нього її більше не існувало, вона була однією з багатьох людей, які трапилися на його шляху, для мене — єдиною.
О тій самій порі спалахували і гасли ліхтарі, ті самі плітки і події плели тонке мереживо буднів, ті самі афіші запрошували на той самий концерт у тому самому місці о тій самій годині, вітер рвав краї погано приклеєного паперу, а червнева злива несла зелений кораблик. Немає нездоланнішої відстані, ніж та, яка найкоротша... Переді мною пролягла смуга років, в якій нічого не змінювалося, — мій друг, який поруч, і почуття, що нітрохи не ослабло. Я бажав їй добра, а моя любов — так здавалось мені — простирала над нею захисне крило.
Ми розміняли тридцятку, коли в неї народилася донька. Новина переповнювала мене, мені кортіло поділитися нею з першим стрічним, одначе якщо я і міг її комусь розповісти, то це йому, моєму приятелеві. Я не мав сумніву, що він розділить мою радість.
Я мчав, налітаючи на перехожих, скреготіли гальмами автомобілі і лаялись услід, опустивши віконце, розлючені водії, підошви мого взуття ледве торкалися сходинок, я нетерпляче тиснув на дверний дзвінок, я обіймав і цілував мого друга, заскоченого і розгубленого, я обхопив його і підняв, хоча відтоді, коли ми мірялися, хто дужчий, він додав ваги.
— А що тобі з того?
Я не пам’ятаю, коли покинув його і як добрів до власного дому. Переступивши рідний поріг, я зауважив у руці пляшку, його подарунок. Добірний французький коньяк, один із найкращих його колекції, якою він не вгавав пишатися. Відтиск у сургучі скріплював нашу спілку, висловлюючи все те, що годі передати словами. Я розкоркував її — за його і моє здоров’я. І за ту, яка народилася на світ.
Відтоді, як я пошкодив на пляшці сургуч, збігло чимало років — золотий, якого не відреставруєш, час. День спливав за днем, як у річці вода, а сон, який йому одного разу намарився, з дивовижною настирливістю з’являвся знову і знову. Ми ніколи не обговорювали таких речей, за винятком балачок про наше дитинство, яке, що невблаганніше ми від нього віддалялися, то більше скидалося на вигадку.
Здатний упоруватися з життям, з його видимим і очевидним боком, Богдан виявився безпорадним перед чимось, що приходить, коли йому заманеться. Він помітно змінювався, в ньому залишалося дедалі менше від мого друга, яким я його завжди знав.
Раніше я не бачив його таким розчавленим, його голос звучав приглушено, без колишніх владності та розміреності. З його очей, під якими з’явились мішки, на мене глипали страх і благання. Нещасне, нікчемне, не варте виїденого яйця марево, що отримало владу над тим, який упорувався з набагато поважнішими викликами. Адже належав до тих, хто здатні переступити й забути. Саме тепер, як ніколи досі, він розраховував на мою підтримку, і я надавав її, навідуючи його, хай і не так часто, як передше.