Він щойно перебрався туди, в новісіньку садибку над міським парком, вийшовши переможцем зі скандалу, брудного й запеклого, як йому довелося розлучитися з нею, мрією свого життя, до якої прямував непоквапки і несхибно.
Каріатиди підпирали перекриття, посередині — балкон з пухкенькими балясинами, фасад було виконано в стилі чужоземних реґентів, якби ті, воскреснувши, надумали омаєтнитися в наших краях; три поверхи і четвертий, горищний, що нічим не поступався іншим. Будинок скидався на палац, але річ була не в тисячі двохсот квадратних метрах, які він налічував, а в пресі, що не вгавала сурмити, ніби територія, на якій здійснювалося будівництво, належала паркові. Мій друг присягався, що це не так.
— Ти віриш мені?
Ми були, як рідні брати, яких не розлучило життя, що в одного склалося так, а в другого інакше. Коли я виходив від нього, перед будинком з’юрбилася купка людей, переважно юного віку, які тримали плакат «Поверніть громаді парк!». Один із молодиків був з перев’язаною рукою. На той час найгірше було вже позаду, і на місці паркана, що його зніс натовп, виріс бетонний мур. Вся історія була вкрай непевною і неприємною.
— А раніше де вони були? Увесь світ цінує тих, хто чогось досяг, а в нас? Я заробив усе ось цими руками.
Він потряс ними переді мною, проте, вловивши мій погляд, сховав руки за спину. Я хотів якось підтримати його, але не знав як, хотів щось сказати, але нічого не наверталося.
— Ось, — він постукав себе по голові. — Я ні в кого нічого не вкрав.
Я мовчав.
— Ти віриш мені?!
У мене не було причин ставити сказане ним під сумнів.
— Ти мені, наче духівник, — колись він кинув це, мовби між іншим, поплескавши мене по плечі.
Між нами давно встановилася симпатія, надто давно, аби чутки та плітки могли підступно зруйнувати її. Він симпатизував мені, але я також потребував його, не завжди виразно усвідомлюючи, потребував його розміреного голосу, тієї тихої гавані, якою було його помешкання перед тим, як він перебрався до новозбудованого палацу, потребував його впевненості.
Далеко не всі осуджували його, і преса врешті-решт також розділилася. Хай там як, за його депутатської каденції парк поремонтували — оновили алею, що мала жахітливий вигляд, відреставрували водограй, який досі, хоча мого друга давно вже немає, літньої спеки іскриться прохолодними бризками, а якщо стати спиною до сонця, видно, як виграє веселка, наче всміхається душа — того, який творив добро, про що так легко забулося. Завдяки моєму другові парк отримав нове життя: «І ти гадаєш, хтось похвалив мене?» — він відкидав звинувачення в розкраданні.
— Людям ніколи не догодиш.
Сума, що наводилася, становила дві третини бюджетних коштів, виділених на реконструкцію й озеленення. Мовляв, досить, щоб замостити алею золотом. Але навіщо йому, який усе мав!
— Якби всі розуміли мене, як ти!
Наслідком цькування, за яким стирчали вуха заздрісників і конкурентів, на підтвердження чого мій друг наводив десятки переконливих доказів, стало щось значно серйозніше за наївні плакати і понівечений паркан.
На мого друга було здійснено замах. Скляні друзки лежали врозкидь — на щастя, в кімнаті, де це сталося, нікого не було. Богдан проводив вихідні за містом, у своєму мотельчику біля підніжжя гір, куди не раз запрошував мене і де я так ні разу й не побував.
Він хотів, щоб я переконався на власні очі, проте хіба я роззява, принаджений чужим лихом? Богдан — мій друг. Таким він був, таким залишився до самого кінця.
— Мене ніхто не залякає, — він не мав наміру ні здаватися, ні чинити яких-небудь дій.
Колись парк був літнім садом, власністю графа, який заповів його містові. Парк замикали, а в хатинці, якої не збереглося, жив садівник, — я починав цікавитися цією темою, але моя спеціалізація — не місцева історія, а світова.
— Недоброзичливці пускають чутки, нібито я сам все підлаштував. Як тобі таке? — мій друг подивився мені в очі. Я відчув, як він напружився всім тілом, а в його погляді з’явилось щось викличне.
Я не уявляв, щоб Богдан, чоловік статечний і шанований, жбурляв сам собі у вікно вуличну бруківку. Це все одно, що наплювати в криницю, з якої береш воду. Я надто добре знав свого друга, аби припустити, що він здатний на нерозсудливий вчинок. Я не вірив у таке.