Я погодився дати свідчення.
Витягування сина влетіло в копійку:
— Вони обдерли мене, як липку.
Богдан усе ще був моїм другом, щоправда, тепер я намагався уникати цього слова. Щось у мені вчиняло бойкот, якому я не мав сили опертися. То відчайдушніше хапався за нього, мов за рятівну соломинку, він.
Він переживав шок — я не міг покинути його в такому стані. Життя, на яке він покладався, зненацька підвело його, а ще більше впливо́ві друзі, до яких він звернувся, а вони цинічно скористалися його скрутою. В світі, в якому обертався Богдан, дружба була конвертом, туго набитим банкнотами. Вона вимірювалася акціями в товариствах з обмеженою відповідальністю, підкупленими суддями і знайомими прокурорами і зводилася до спроможності віддячити послугою за послугу.
— А ти, як повівся би ти на моєму місці?
Я не знав.
Я всього-на-всього хроніст.
Він уже оговтувався, і щоб продемонструвати собі, мені і життю, що все вже позаду і він, хай там як, відігрався, було влаштовано урочисту гостину. Хоча він переконував, що все добре, і намагався затримати мене, я покинув його, зіпсувавши свято. Я не знаю, що на мене найшло.
Якийсь час я не відвідував його. Я боявся, що знову виблюю — на страви, турботливо приготовані його жінкою (йому довелось розпрощатися із служницями), на стіл з червоного дерева, вкритий лляним обрусом, на дорогий перський килим.
Він неодмінно вигарбався би, якби не дурний і нікчемний сон, від якого помітно осунувся — він, який завше зберігав тверезість. Який полюбляв примовляти, що безвихідних ситуацій не буває: завжди можна принаймні пом’якшити наслідки. Й ось невидиме, незрозуміле, нісенітне, яке йшло з глибини його самого, здобувало гору над практичним глуздом, що його він уособлював.
— Он там, звідти воно насувається, — він дивився туди нажаханими, напівбожевільними очима, а його рука тремтіла.
А як суверенно він ще недавно відчиняв їх! Чимало пляшок перед тим, як осісти в затишній гавані його колекції, зазнали незвичайних пригод, що й людям не завжди випадають. Були й такі, яким призначалось завершити земний шлях на королівських столах, вони ж опинялися в його барі — ще донедавна вщерть заповненому, а зараз порожньому.
— Їх там немає, — підтвердив він зчавлено, — я забрав їх. Їх винесли геть.
Я мовчки дивився в порожнечу бару.
Воно з’являлось тоді, коли він найменше за все сподівався, накочувалося і захлинало.
— Влада... — булькотів він. — Ніхто, жодна жінка так не називається!
Він обурювався, наче викрив учинене над ним ошуканство, і несподівано нишк.
Він боявся засинати; як тільки заплющував очі, вона з’являлася зваблювати і мучити.
— «Візьми мене». Щоразу, як я беру її (ти розумієш — це сон), вона чорніє й викручується, перетворюючись на папірець, на тисячі звуглених банкнот. Хіба це життя?! — зойкав він. — І так щоночі.
Його жінка вже більше не усміхалася тим приязним усміхом, до якого я за всі роки так звик. Коли я переступав поріг їхнього помешкання, вона мовчки проводила мене в кінець коридорчика. Я обережно натискав клямку, наче за мутним склом вітальняних дверей лежав небіжчик.
Він сидів у фотелі з пляшечкою, застромленою в рот, що скидалася на ґротескну сиґару, якої він не відкладав навіть для того, щоб привітатися. Здавалося, він не зауважував моєї появи.
— А, це ти, — казав він нарешті блідою подобою свого колишнього голосу. — Сідай.
Якби я не знав про цю особливість мого друга, я подумав би, що він збожеволів. Я знав, як він потребує моєї присутності. Нудота вряди-годи здіймалася в мені, я докладав зусиль і заради нього перемагав себе. Я знав, що він перечікує. Я знав, що він набирається сили. Я був певний, що він усе здолає. І не помилився.
«Багатство, — повторював він у кращі часи, — потрясне здатністю множити себе». Я згадував про нуль, а він, мовби прочитавши мої думки, з осміхом додавав: «Не на нуль, звісно. Цим воно відрізняється від людей. Від отих твоїх пришелепкуватих поетів». На кошти, які йому пощастило врятувати, він справив для своїх синів по будиночку — без газетної шамотні та скандалів.
Невдовзі він ожив і зі свіжим завзяттям зайнявся бізнесом, відродивши його майже з нуля. Немає певнішого зцілення, ніж з головою поринути в улюблену справу. Таким я знав його. Таким він викликав симпатію; його знову шанували, його імʼя знову опинилося на слуху. Нічні кошмари розтиснули свої обценьки, до мене повернувся мій друг.
Його застрелили на порозі будинку, куля поставила останню крапку в серії фатальних збігів; то було жахливе непорозуміння — Богдан не мав ворогів, він з усіма вмів знайти спільну мову, навіть тоді, в тій історії з парком. Він нікому не заподіяв зла. Він саме вийшов з новісінького лендровера, яким пишався.