Выбрать главу

Богдан кохався в автомобілях, так що навіть пригода з його сином не змогла нічого в цьому змінити. Він замовляв каталоги. Навідуючись до нього, я не раз заставав його над їх розгляданням. Він запитував, чи подобається мені автівка, зображення якої дивилось на нас, проте я знав, що вибір уже зроблено, тож лише кивав. Він міняв їх щокілька років, мій друг міг собі дозволити це.

Він навіть не зачинив дверей автомобіля — Богдан довіряв людям. Він ішов туди вперше увімкнути світла, в тій чарівній казці, щойно збудованій. Він зводив їх не собі. Для себе він більше ні садиб не ставив, ані бажав перебиратися в апартаменти котрогось із тих будинків, що їх споруджував. «Мені й тут незле», — усміхався, мовби вибачаючись.

У мить, як життя покидало його брезкле тіло, його губи осяяв сторожкий усміх, наче після вечірньої грози показалося перед тим, як остаточно сховатися, сонце. Блідий відсвіток закарбувався на його мертвому лиці. З таким самим виразом колись давно він простягнув мені пляшечку, з якої все почалося. Ніхто не знав його так, як я.

Я пригадую його, яким він лежав у труні, а я стояв над ним. Він з усього знаходив вихід — коли я з успіхом склав вступні екзамени, а йому забракло балу; коли та, яку ми кохали, вийшла заміж і я не зміг з цим упоратися; і ще в тисячі інших випадків. «Ти справді з усього знаходив вихід. Та чи знайдеш ти його цього разу, коли віко закриють і приб’ють цвяхами, труну опустять у яму і засиплять землею? Чи чутимеш, як грудки глухо вдаряють об деревину?» — майнуло мені. «А навіщо? — до мене долинає його бадьорий, як у старі добрі часи, голос. — Його вже давно знайдено. Для нас усіх».

Моментами мені химерилося, що він зовсім не загинув, а перехитрив мене, залишивши сам на сам із тим, що сталося. «Ти приховав від мене...» — дорікав я йому, на що він, давно мрець, безтурботно відповідав: «Тепер це не має ніякого значення». «Для тебе воно й тоді, — я певний цього, — не мало». «Шила в мішку не сховаєш», — згоджувався він, наполовину винувато, наполовину поблажливо.

Хоча я пережив його, але якщо уявити життя змагом, яким воно буває між найліпшими друзями, мене не покидає сумнів, що перемогу здобув не я, а він. Він, який відкупився від мене талісманом, — перед самою своєю смертю. Брязкальцем, що втратило силу, насправді ж ніколи її не мало. Шахрайство, облуда, фокус-покус... Скляна пляшечка, здатна помножити на нуль найбільшу трагедію, надавши їй вигляду невинної дитячої витівки.

Мої губи торкаються холодного горлечка, мої плечі скидаються від безгучного сміху, каламутна паволока застилає погляд.

— Пляшка, затям собі, відчиняє будь-які двері.

Закінчивши інститут, ми знову опинилися на роздоріжжі.

Я не скористався його порадою, ставши звичайним шкільним учителем.

Я розповідаю дітям історію, цю моторошну казку, яка хай нічому й не вчить, проте знати її таки варто.

Дітям таке цікаво, вони слухають, розкривши роти. Для них все те — пригода; може, так краще — хтозна.

Я не маю кому передати своє ремесло — молодь відмовляється вчителювати.

— Чи могло все бути по-іншому?

Я здригаюся. Учні нерідко ставлять мені це запитання. Я постійно про це думаю. Ми не знаємо, що і як, ми — сліпці.

На старості очі часто сльозяться.

Чи могло все бути по-іншому...

Я досі кохаю її. Це усвідомлення дає мені снагу, я розриваю кайдани, що приковують мене до мерця, до його живого старшого сина, мого похресника. Я бачу вдалині згорьовану постать — літню жінку, яка в одну мить утратила все, ради чого жила. Я простягаю руки і біжу їй назустріч, щоб відвернути те, що зараз неминуче відбудеться. Якщо добіжу, все пере­снується назад, і я зроблю так, щоб його не сталося.

Життя немає нічого спільного з тим, що на сторінках підручників. Не більше, ніж прізвища на мармурових плитах з людьми, закопаними під сподом. Оберемок безглуздостей, яким ми прагнемо надати сенсу, життя ж перекроює.

Ти не зчуваєшся, як настає мить, коли у все, хай що би ти робив, хоч що казав би, закрадається фальш. Твої почуття починають видаватися гротескними, а дії — недолугими. Між світом, що в тобі, і зовнішніми подіями стається розрив. На його тлі твоє кохання постає таким самим нікчемним, як пляшечка для годування немовлят біля губів дорослого.

Мені так, ніби я зрадив батьків, їхнє кохання, що витримало терор і табори.

«Я люблю» — порожні слова, в яких гуде вітер змарнованих років. Я так і не подужав наповнити їх змістом.