Життя, прожите в самоомані.
Я відчуваю її терпкувато-солодкий присмак.
Я знаю, що в мене немає іншого виходу, як іти до кінця у сподіванні на прощення.
Я повторюю слова, наче молитву.
Я просуваюся кладкою, вузькою і спорохнявілою, на інший бік — той, який утрачено...
Зі школи мене забирала мати, в мене закінчувався подовжений день, у неї — робота. Пообіддя були такими самими обов’язковими, як ранкові заняття, звільнення в нашому класі мав лише один хлопчик, який часто хворів. Він був миршавенький і мовчазний, а невдовзі його взагалі забрали. Куди його перевели, я не знав. Побачивши його одного разу в місті, я відчув щось подібне до полегшення — він жив і виглядав здоровіше, ніж яким я його пам’ятав. Підійти і заговорити я не наважився.
— Ти впізнала його? — запитав я у матері.
— Кого?
— Він ходив до мого класу.
Я назвав ім’я та прізвище. Ще й зараз я можу перелічити всіх, з ким навчався, тоді як риси більшості з них стали розмитими, наче їх спотворила відстань у півсотні років, за які зір зносився над шкільними зошитами та підручниками.
Мати заходила до класу і, доки я складав ранець та одягав пальто, обмінювалася кількома реченнями з пообідньою вихователькою — низькою жіночкою в бурштиновому намисті, яке було на ній завжди, байдуже, в що вона одягалася. Вона прийшла до нас по операції, щось сталося з її голосовими зв’язками; вона говорила тихо, майже пошепки. Навіть якби захотіла, вона не змогла б на нас нагримати.
Якось, закінчивши школу, я прийшов на зустріч випускників. Ми зайшли до рідного приміщення і сіли на свої місця. Мої коліна вперлися в стіл, я засовгався, намагаючись прилаштуватися. Авжеж, моє місце давно вже з іншого боку.
Мені було шкода того, чого я до пуття не зміг би окреслити. Я сумніваюся, що хто-небудь спромігся би. Я мало знав, як склалося в моїх колишніх однокласників, — хто з ким одружувався, хто де навчався, хто чим займався. Якийсь час я безугавно думав про нього, якого перевели до іншої школи. Знову я почув про нього, коли ми стали дорослими. Одного дня він вийшов на площу в центрі міста, облив себе бензином і підпалив.
Частина парт спорожніла, за деякими ще сиділи школярі, чекаючи на батьків. Мене завжди забирали десь посередині.
— Скажи вчительці «До побачення», — нагадувала, схилившись до мого вуха, мати.
Ми покидали клас, школу, подвір’я, по дорозі заходили до крамниці, де мати купувала хліб, а для мене духмяний пундик — нагороду за навчальний день, яку я з’їдав, ще не дійшовши до перехрестя. Вдома мати ставала готувати вечерю, за яку ми сідали пізно, так що я лягав спати з набитим кендюхом. Удосвіта від усього того нічого не залишалося, наче воно кудись, поки я спав, вивітрювалося.
— Збирайся, там твій дідусь.
Нас залишилося двоє — так пізно мене ще ніколи не забирали.
Я розгубився... Обох моїх дідів не стало задовго до мого народження: одного забрала хвороба, іншого — авіабомба. Один пішов на похорон свого друга, звідки вернувся заслаблим, зліг і довго та повільно згасав, інший загинув упродовж секунди.
Того дня по мене прийшов мій батько.
Людське життя — аркуш, в який внесено зарубки, мов позначки в учительський зошит. В ньому занотовано все, ти можеш про те й не пам’ятати.
Електроголярка створює характерний звук, сховані під захисним покриттям ножички працюють натужно, незвиклі до довгої щетини. Я виймаю її з шухляди, а потім кладу назад. Те, що осипається, нагадує попіл — сірувата, майже біла зола, я змиваю її водою.
Ми вмираємо повільно й потроху. Ми вмираємо, ще не народившись. Ми перетворюємося на попіл швидше, ніж нас кремують. Чохол геть зносився. Ті, від кого я отримав її в подарунок, давно на пенсії, а декотрих уже немає.
Я ніколи не святкував уродин. Рік починався першого січня, а закінчувався тридцять першого грудня, і десь між цвітінням тюльпанів і першими зачервонілими ягодами на черешні позаду автостанції — день, який нічого не означав. Один із багатьох, яких у році триста шістдесят п’ять. Він губиться в буянні прокинутого життя, тоне в зелені. Шелест молодого листя заколисує його, загойдуючи, мовби загоюючи.
З віком людина починає боятися цієї пори — весна нагадує їй про те, що ніколи не повториться. Осінь раптом здається спокійною і гармонійною. Зима, коли сніг та ожеледь, перетворюється з утіхи, якою колись була, на виклик. А літа мовби немає — лише календар на стіні нагадує, що воно позаду.
З дзеркала на мене дивиться лице старця. Я бачу його щодня, сьогодні воно видається мені не моїм, наче хтось чужий витріщується на мене — втомлено, недовірливо, налякано. Колись воно було молодим. Колись усі ми були юними...