Я ще не усвідомлював, що відсьогодні і всі наступні ночі, доки стачить батькового життя, ми господарюватимемо без неї. Що без неї я плакатиму і сміятимуся, і вона не зможе разом зі мною розділяти радість моїх успіхів і розчарування від невдач.
Батько робив усе, щоб замінити мені матір, проте найтурботливіший батько не здатний заступити тієї, якої мені так бракувало!
Поволі ми стали друзями в нещасті. Материна смерть міцніше зблизила нас. І все одно час до часу я не міг втриматись, щоб не сказати цих слів — вони самі вихоплювалися з мого серця:
— Я так хочу побачити її! Щоб мама всміхнулася і я пригорнувся до неї...
Батько так і не привів іншої жінки в наш дім. Він казав, що по-справжньому закохатися можна лише раз, і та, якої це стосувалося, чекає на нього там.
— Де, батьку? — я саме закінчував школу.
— Де немає війн. Де поготів усе інакше.
Атож, де немає війн і де в матері маленького хлопчика не відривається мирного березневого дня, коли в чистому небі сяє сонце надії, тромб.
— Беріть, останній букет.
Тут завжди продають квіти. Жінка виймає одну. Ще перед тим, як я обертаюся і йду геть, вона пропонує її закоханій парі — юнакові і дівчині, які прошкують обійнявшись.
На краю тротуару свіжі жоржини. Я кладу букет поруч. Уранці двірники викинуть їх на смітник, увечері я принесу свіжі.
Я спираюся на паркан, металева гофрована бляха, якою відгороджено будівельний майданчик. До того, як почали вигрібати землю під фундамент, тут ріс невеличкий сквер, кілька дерев, затиснутих між будинками.
Мені нікуди не хочеться йти, я опускаюся на бетон.
Мій дім тут.
Я чекав на розі п’ятиповерхової коробки, що виступала клином до перехрестя. Востаннє його потинькували в червонувато-теракотовий колір, рештки якого досі вирізняють його на тлі сірої панорами довколишніх споруд.
Її довго не було. Щоразу, як хтось виходив з під’їзду, все в мені стрепеналося.
Кохання не гасне.
Перейти через усе.
Останній крок містком над прірвою.
Якийсь час я ступав назирці. Якби все склалось інакше, ми йшли б поруч.
Я так і не заговорив до неї. Останньої секунди мені знову забракло духу.
Я спізнився на багато десятків років.
На два життя, яких не повернеш.
Я вдома.
Раптом я відчуваю в руках пляшечку.
Я щосили жбурляю її.
Я бачу, як розлітаються навсібіч, наче у вповільненій зйомці, скляні друзки.
Якщо зможеш, кохана, прости.
...Відчиняє будь-які двері...
І зачиняє.
Богомаз
Не знаю, чому. Тоді я цього ще не знала. Колючий дріт звисав іржавими пелехами, а написи, якими рябів бетонний мур, покривало гігантське Я КОХАЮ ТЕБЕ, мов мазь обсипане вітрянкою дитяче лице. По той бік спиналася шпильчастими вежками церква.
Крім нас, усередині нікого не було. Хоча стояв липень і дерлося вгору, наче запізнювалося, ранкове сонце, в приміщенні тхнуло вологістю й пліснявою, крізь понищені вітражі млоїлося світло, надто кволе, аби розсіяти сутінки.
Він стояв на пересувному риштуванні, яке нагадувало дерев’яні гнізда, що їх діти облаштовують в кронах крислатих дерев. Спершу він не звернув на мене уваги, потім раптом заціпенів, а тоді, не обертаючись, запитав:
— Тут хтось є?
Мов сліпець, вловивши чужу присутність.
Я притулилася плечем до холодного муру, вкритого сірим накипом. Мій погляд вчепився в його руку, якою він вів, наче дириґував невидимим оркестром, який виконував повільно-заспокійливу, невловну мелодію. Коли він спускався, під його ногами порипували, мов захриплий орган, дошки. Худорлявий, невисокий — привид занедбаної будівлі.
Він не помітив мене, вирішила я, проте, не дійшовши до порогу, він раптом зупинився.
— Привіт.
Якби ми колись зустрічалися, я неодмінно запам’ятала б його — такі риси, як у нього, в’їдаються в пам’ять, а ще в нього був рубець над правою бровою.
— Ти не йдеш?
— Куди?
Він знизав плечима:
— Адже ти звідкись прийшла.
Я кивнула:
— Авжеж.
А потім додала:
— Нізвідки.
Він промовчав, і тоді я повторила:
— Я прийшла нізвідки.
— Ти не маєш куди вертатися?
Він звів брови, від чого рубець злегка вигнувся, подібно до питального знака в кінці речення.
— Не маю бажання.
Сірувата блакить, що наче ввібрала багато-багато не завжди безхмарного неба.
— Ходімо.
— А малярські знаряддя, ти не забираєш їх?
— Сюди ніхто не приходить. Тут, так би мовити, моя майстерня, — він усміхнувся. — Ти перша відвідувачка.
Я відчула тепло широкої долоні з майже юнацькими пальцями на своїй холодній, як лід, руці.