— Сюди.
Він повів мене через сірі острівці асфальту, що їх трава кришила на грудки, від яких одного дня не залишиться сліду. Закрехтіла, випускаючи нас, хвіртка.
— Я сприйняла тебе за сліпого художника.
— Непогана метафора.
— Адже є сліпі музиканти...
— «Сліпий музикант».
— Ти знаєш його?
— Він змусив мене заплакати. Тебе також?
— Так. Ні. Ти про що?
— Ти його взагалі читала?
— Що?
— Книжку.
— Ні.
— За її підсумками ми писали твір «Мистецтво в долі людини», за який я отримав двійку. Моя мати схопила берет, як щоразу, коли йшлося про життя і смерть, і почесала до школи. Твір, звісно, пістрявів помилками, не заслуговуючи вищої оцінки. Кілька днів поспіль я муштрував під її керівництвом граматику, косячись на полицю, з якої до мене підморгував, заманюючи шукати скарби, пірат.
— У тебе є брат або сестра?
— Ні. А в тебе?
— Не вийшло.
— А мої не старалися.
— Це все одно краще.
— Що нікого немає?
— Що не старалися.
Ми прошкували парковою алеєю між дерев з посіченою написами і знаками корою, чиї крони спліталися високо вгорі в зелене склепіння. Між стовбурами, то тут, то там стирчали порохняві, наче зіпсуті зуби, пні.
— Ти теж робив це?
— Доволі давно.
— Це роблять усі хлопці.
— Так, з цього можна вивести теорію.
— Хочеш, вгадаю, що з того твоє?
— Не вгадаєш.
— Ти не писав?
— Не в корі дерев.
— А де?
— У школі.
— Звичні капості?
— Можна сказати й так.
— Що саме?
— «Я люблю тебе». Не надто оригінально, еге ж?
— У любовних зізнаннях мало оригінального.
— Якщо ти не закоханий.
— Кохання — засліплення.
— А я сказав би — пригода, далеко не найгірша з тих, що можуть спіткати людину.
— Доки одного дня тобі відкривається обман...
— А дружба? А спогад? Без цього всього людина порожня, як храм без вірян. Без спогадів і фантазій. Живеш, доки надієшся. Можна не здійснити жодної, але не мати мрій?
— І вона прочитала?
— Ні.
— Чому?
— Ніколи не сиділа за тією партою.
— Співчуваю.
— Не пощастило.
— Чому ти не написав на іншій?
— Написав би, якби пробрався до класу, коли нікого не було, як у «Нічній школі» Кортасара.
— Ти міг запросити її в кіно, врешті — освідчитися.
— До цього я був ще менше готовим.
— Ти втратив її?
— В останній момент мене раптом прорвало.
— Ти багато разів закохувався?
— Раз. Напевно.
— Як це?
— Гаразд, півтора.
— Не розумію.
— Я й сам цього до кінця не збагнув.
— Ти кохав ще когось?
— І так, і ні.
— Ви зустрічалися?
— Ні.
— Що ж у такому разі між вами було?
— Ніч.
— І все?
— Все.
— А перед тим ви були знайомі?
— Авжеж, дуже довго, відколи себе пам’ятаю. Відтоді чимало всього змінилося.
— Відтоді...
— Коли музика означала для мене дуже багато. Книжки, музика, потім знову книжки. Ми мешкали двері в двері. Ірина була на п’ять років старшою, її батько помер, їй не виповнилося тринадцяти. Він лежав у труні, восковий, зі складеними руками. І хоча він був не першим мерцем, якого мені довелося побачити, ще довго по тому, як його поховали, я боявся залишатися сам, жадаючи якнайшвидше заснути й проспати, не прокидаючись, до світанку. Вона жила з матір’ю, а я за стіною зі своєю матір’ю, і якби не різниця у віці, можливо, між нами зав’язався б роман. Вона сприймала мене за малюка, мені ж вона здавалась дорослою. «Малий, ти трохи невчасно. У мене сесія». Я стишував музику. А потім вона запитала, чи я не позичив би їй касет для «невеличкої вечірки», тих касет я не мав, я запропонував їй інші, здається, я їй подарував їх, музика вже не проймала мене, як передше; вона кохалася під них зі своїм німцем, а невдовзі чкурнула з ним геть — від себе, від мертвого батька, від розбитого невідомо-ким кухонного вікна, із зачарованого кола, де посіла би місце своєї матері, одного дня так само прокинувшись біля мертвого тіла, можливо, в тому самому ліжку. Я одягнув вітрівку і якомога тихіше вийшов з дому. Зрідка вона надсилала листівки, звертаючись на ім’я і прощаючись незмінним «Тримайся, малюче», тоді як мені стукнуло вісімнадцять, а одного разу напередодні Різдва з містечка під Дрезденом надійшла бандеролька з диском мого колись улюбленого гурту. Я вклав його і коли забриніли перші акорди вступного програшу, оте незрівнянне соло, за яке я ладний був віддати душу, я мало не збожеволів — шмат життя, вміщений на звуковій доріжці. Ми бачилися ще двічі — коли вона приїхала ховати свою матір і... того другого разу, як продала помешкання, а поїзд, на який узяла квитки, відправлявся наступного дня опівдні. Ірина переступила поріг, за тонкою стіною — минуле, що належало наче не їй, а комусь іншому, ненароком до неї подібному. Ми танцювали, скільки крутився диск; музика стихла, а ми продовжували кружляти, мовчки й бездумно. Потім... Потім я лежав, дивлячись на смужку місячного сяєва на її спині, а вона сиділа на краю ліжка. «Чому так, малий?» Що я міг відповісти? Я розміняв тридцятку, мав сім’ю, а жив сам, десь у Німеччині на неї чекав її чоловік. «Хто поверне все це назад?» Ніхто. Ми обоє це знали. Я провів її на вокзал. Додому прийшов пізно ввечері. На столі на мене чекала пляшка червоного вина і кілька недопитих крапель на дні.