— Але ж нічого не змінилося.
— Саме тому. Ті, які засадили його, поцупили в нього оповідь, привласнили її, почали розповідати від себе, наче то вони постраждали, звівши врешті Шаламових, Антоненків-Давидовичів — усіх, хто мав що сказати, до десерту на номенклатурному бенкеті. Нам завжди бракувало інтелектуалів. Жменька дисидентів, з якими система загравала, доки второпала, що їй нічого не загрожує. На той час третина тієї жменьки вже померла, третина скурвилася, решті заткнули пельку. Ні, сьогодні тебе не вбиватимуть і не запроторюватимуть на Колиму. Ти можеш базікати, скільки тобі заманеться, тільки от ніхто не почує тебе. Знаєш, як це робиться? Доволі просто. Прагнулось зовсім мало — правди.
— Ти отримав її?
— Так.
— І що вона тобі дала?
— Знаєш, як висловився Мандела? «Я навчився ненавидіти систему і любити моїх ворогів».
— Він що, святий, цей твій Мандела?
— Святі не беруться до зброї.
— Він убивав?
— Він чекав поступок з боку сильнішого, даючи втямки, що за зброю людина береться в безвиході. Мандела народився, коли почалася Перша світова, двадцять сім років провів за ґратами, де, зрозуміло, не увесь час вирощував помідори. Якби не зброя в руках чорних хлопців, нічого, швидше за все, не вийшло би. Разом із тим, якби не преображення, якого він зазнав на даху в’язниці, Африка захлиналася б кров’ю. Його обрали першим темношкірим президентом його батьківщини. Тієї миті, коли ставав ним, він збагнув, що представлятиме тих, які жили на тій землі споконвіку, і тих, для кого вона стала в різні часи домівкою. Чи можливий у нас Мандела? Я часто запитую себе про це. Щойно народжена країна з потенціалом, про який можна мріяти, — нікчемний задвірок найбагатшого континенту. Мораль — для слабких. Якщо не набив кишень, ти звичайнісінький слабак, вартий зневаги, ізоляції і забуття. Прокажений, якого оминатимуть, обпльовуватимуть, а коли священик нагадає про співчуття, пожбурять огризок. Магатма Ґанді? Тільки не в нас. Нельсон Мандела? Десь там, на протилежному кінці планети.
Він був зовсім інакшим. Коли ми познайомилися, він перебував на початку свого справжнього шляху, сам ще до пуття не здогадуючись. Ми перебували, він і я.
— Ось так я живу і не уявляю себе деінде. Звідси мене не викурить навіть війна, — він на секунду задумався, його чолом прокотилася хвилька, розбившись об рубець над правою бровою. — Тут мій дім. Хай будуть прокляті ті, хто розпалює ворожнечу.
Помешкання, яких тисячі, проте не було жодного фальшу, нічого, що волало би: це — брехня. Людина схильна оточувати себе примарами у вигляді симпатичних абищиць. Розбита порцелянова фігурка — страшніша трагедія, ніж сторонній біль.
Коли я розціпеніла, мені здалося, що спливло невідомо скільки часу. На столі стояла крихітна вазочка, наповнена оливками. Я взяла одну.
Він повернувся, тримаючи півхлібини і шоколад з жовтим сонцем і білою чайкою з розкритими крильми. Я обережно опустилася на стілець, наче він міг піді мною зламатися.
Порізані скибки пахнули житом і коріандром. Він зачерпував суп, розподіляючи двома порціями.
— Тут неподалік тролейбусне управління, в підвалі якого їдальня. Це звідти. Я — мінімаліст. В куховаренні мене приваблювала можливість поекспериментувати. Це було дуже давно.
Потім ми перейшли до вітальні. Необорна втома розморювала мене, проте мені не хотілося залишатись самій. Вловивши моє невисловлене бажання, він узяв із полиці книжку й опустився в крісло, що виглядало з ніші між шафою і вікном.
— Кортасар. Коли я ходив до школи, я нічого про нього не знав. А він тоді якраз писав ці та інші свої штучки. Лівак із саксофоном.
— Він був шульгою?
— У політичних поглядах.
Коли я розплющила очі, в кімнаті нікого не було. Він сидів на кухні з тією самою розкритою книжкою, сперши її ребром об стіл. Незважаючи на відчинене вікно, всередині панувала в’язка, як маґазинний джем, задуха. В будинку напроти гасли останні світла.
Зрідка нізвідки брався вітер, котив вулицями клуби гарячого повітря, мовби розчахувались велетенські печі. Блакитна пустеля, застигла і нескінченна, посередині — диск, наче хтось закинув його туди. На бузку праворуч від входу темніли всохлі віхті суцвіть, з розпеченого асфальту проступала блискучими краплями смола. В кінці пощербленої доріжки куняли під затінком береста старі жінки, мов перелітне птаство, що сіло на перепочинок.