Я знову стояла, прихилившись до холодного муру, що не пропускав тепло заціпенілого, наче спинився час, літа.
— Привіт, Незнайомко. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо щось перекусимо?
Торохтів, перескакуючи з асфальту на бруківку, транспорт. Навантажений фургон випустив у повітря кілька порцій чорного, як сажа, диму. Дівчинка перед зеброю ніяк не наважувалася перейти дорогу. Випірнувши з-під залізничного мосту, автомобілі шугали повз неї, не скидаючи швидкості.
Кава з молоком виявилася житнім напоєм кремового кольору, сильно пересолодженим. Зате випічка була свіжа, ще тепла; в повітрі невеличкої пиріжкової, куди ми зайшли, пахло здобним тістом і просмаженим зерном.
— Коли не маєш куди йти, будь певна: рано чи пізно прийдеш у покинутий храм. Так сталося зі мною. Ще лежав сніг. Весна впливає на мене, як жодна пора. Я ніколи не поділяв замилування осінню, ніколи не був залюбленим у розпад. Мене приваблює життя, бентежить і надить. Поезія, що оспівує тлін, сягнула вершин майстерності, тоді як хвала життю наївна й неоковирна. Висловлювати радість можна маленькими дозами завдовжки з хайку. Зло привабливіше, ніж добро. Коли в мені прокинулась спрага, я тамував її чужими думками і досвідом, доки збагнув, що маю власний, і заки я усвідомив це, його набігло не так уже й мало. Одного дня я натрапив на фразу про банальність зла і довго роздумував над нею. На митця лягає особлива відповідальність. Таємниця мистецтва — не в красивих мазках, як ми гадаємо, справжні творці це прекрасно усвідомлювали. Від якогось часу я сприймаю лише спогади, документи і Кортасара.
Коли ми вийшли назовні, нас засліпив день, що мовби не збирався завершуватись. Дзиґарі на вокзальній вежі показували за чверть сьому, з дверей заходили і виходили люди.
— Ми вирушаємо лише для того, щоб спізнати необхідність повернення. Якщо не фізично, то емоційно — в спогадах, у до кінця не усвідомлених бажаннях, у стилі життя, в творчості. Всі релігії побудовані на цьому, всі філософії уявляють життя мандрівкою. Дім — центральний образ, а найпалкіше почуття — любов. Зло перед нею безсиле. Вона йде зсередини, ніхто не піднесе її на рушнику. Найгнітючіший автор, якого я читав, англієць Орвелл. У нього щось зовсім інакше, чого ще не траплялося в літературі. Він фантастично змальовує почуття між чоловіком і жінкою, проте далі любов піддається негативній ревізії; тортурами людину можна примусити до будь-якого зізнання, але тоді вона вже не людина, лише оболонка. Я поміняв би другу і третю частини місцями, а словник викреслив, про нього сказано досить, до загальної гнітючості він уже нічого не додає. Орвелл довів письмо до межі, далі йти вже нікуди, а будь-яке повернення видаватиметься фарсом. 1984. Що ти робила в той рік? Я пам’ятаю кожний мій крок.
Куйовдилися зелені килими вздовж тротуарів; проносилися, кваплячись у невість, грози — одна, дві, три, кличучи за собою літо. П’ятого вересня випав перший осінній дощ, змивши разом із порохами спеку, наче її й не було.
В покинутій церкві швидко темніло, скісне проміння сонця скупо пробивалось крізь хмари, ледь торкаючись зафарбованих вікон. Ставши на скриню, він узяв з нішки продовгуватий газетний згорток, дістав звідти свічку і запалив. На підлозі, куди впав, гаснучи, сірник, зашипіло. Він присів і провів рукою.
— Ось.
Полум’я освітило чорно-сірі пучки його пальців:
— Знаєш, що це?
— Пилюка?
— Ні.
— Сажа?
— Порох. Це все, на що він ще здатний, — сичати.
— Звідки він тут?
— Від складу. Скрині — теж. Розсипався, коли пакували й вивозили, геть вологий. Тут стояла військова частина. Зайди, для яких це була лише територія, на якій їх дислокували. Досить трохи абстрагуватися, і тоді здасться, що все те діялося на Марсі або на якій-небудь іншій планеті, яка не має нічого спільного з цивілізацією людей. Проте це не маячня, а правда. Ось вона — він ще раз ковзнув пучками по підлозі.
Крихта по крихті він відтворював історію храму, знаходячи скупі відомості в архівах і працях істориків, тут і там, принагідні згадки, тоді як більшість написаного обходила її мовчанням, наче на ній лежало табу або прокляття. Впадала в око простота, мовби зумисна непоказність, в якій будувалася, і зараз, коли нікому не потрібна. Порожнеча, що вгніздилася всередині все ще міцних мурів, містила в собі щось тихе та урочисте. Він оживляв її о́бразами і барвами.
— Протестантська кірха. Громада євангелістів, як їх називали, була найнечисленнішою, зате найкраще зорганізованою. Вони відкрили власну школу, згодом заклали сиротинець. Передусім для своїх, брали, однак, також чужих, — він назвав прізвище відомого композитора. — Не конче читати його біографію, досить послухати музику, щоб зрозуміти, де він навчався. Вона ближча до Баха, ніж до рідних джерел, з яких черпали всі наші світочі. Он на тому виступі свого часу стояв орга́н. Коли я заплющую очі, чую його божественну гру, — приміщення зберігають звуки й мелодії, шерехи і слова, те, що промовлено під цим склепінням, і те, яке тільки помислено, надії і розпач, потяг до чогось, що дало змогу випростатися, стати людством, яке постійно падатиме і підводитиметься, кожного наступного разу оговтуючись після ще гіршої катастрофи, ніж попередня. Підвестись і мріяти — тільки-но ми облишаємо, нас немає.