Оскільки батько призначався для мене, я ніяк не могла збагнути, чому матір не порадилася зі мною, навіть не попередила. Я і гадки не мала, кому надала би перевагу, — такого, як цей, я точно не захотіла б.
Я не могла пробачити, що матір не взяла мене до тієї спеціальної крамниці, де отримують татів. Моя дитяча уява виліплювала їх, мов сніговиків, — то таких, то таких; і всі вони один за одним безнадійно танули. Краще б вона принесла ляльку, яку я доглядала б, вкладаючи в ліжечко, і візок, в якому я возила б її на прогулянку, накривши мережаною ковдрочкою. Втім, я так звикла до життя без батька, що мені його зовсім не бракувало, хай найгарнішого.
Надто довго мати зволікала! Вона вагалася в кожній дрібниці, не кажучи про таку відповідальну справу, як вибір батька. Вона ніяк не могла зупинитись на сукні, потім ще довго не наважувалася купити її — приходила, міряла, зітхала, вішала на місце, наче відділ жіночого одягу був продовженням нашого хатнього ґардероба, а сукня — його частиною. Коли мати нарешті зібралася з духом, сукні, звісно, вже не було.
Я мала платтячко в теплі весняні тони, з яким не бажала розпрощатися ще довго по тому, як з нього виросла. Воно нагадувало мені про неповторний щасливий час, коли ми жили вдвох, — такий самий короткий, як те платтячко. Мати не радилася зі мною, інакше я наполягла б на тій сукні — мама ніколи не матиме такої гарної, як та. Моя мама мала здатність усе втрачати. Вона була чудовою матір’ю; і вона мала прекрасне імʼя: її звали Марія. Якби можна було обирати батьків, я тоді і тепер обрала б її.
Незнайомець відразу не сподобався мені. Він від самого початку не церемонився. Дивно, як мати могла покохати такого. Він був далеко не красенем, щоб засліпити з першого погляду; єдине, чого йому не бракувало, — нахабства.
Я затялась, не підозрюючи, однак, які зміни він принесе в наше життя. «Ти зовсім-зовсім не радієш? — допитувалась у мене мати, на що я з напускною байдужістю знизувала плечима. — Ти не мусиш його любити, але ти зобов’язана ставитися до нього з повагою». «Будь ласка», — усміхалась вона. Вона ще хотіла додати: «Батьків не вибирають», — проте вкусила себе за язик, мовби вгадавши мої думки.
Перша зміна настала того самого дня, коли незнайомець переступив поріг нашої оселі. Він зробив це з такою безцеремонністю, наче то ми прийшли до нього додому, мало не затраснувши перед моїм носом двері.
Наше помешкання складалося з двох кімнаток — ліворуч і праворуч, а зовсім праворуч вузьке відгалуження вело попри спільні ванну і туалет на кухню з прилаштованим до підвіконня опускним столиком на дерев’яній ніжці. Більша кімната, призначена для вітальні, правила нам за спальню, а зовсім крихітну другу, в якій стояв вузький продовгуватий диван, мама використовувала для складання речей.
— Ти велика дівчинка, — мовила мати.
— Ти хочеш мати свою кімнату? — запитав незнайомець.
— Ні, — я злякалася власної рішучості.
— Ти матимеш свою кімнатку, а ми будемо поруч, — вламувала мене матір.
Моя сміливість куди й поділася, з очей полилися сльози; «ми», сказане нею, приголомшило мене, адже доти «ми», це були вона і я. «Ми» були світом, в якому було добре, й ось він раптом зникав.
— Не плач, бо я теж зараз розплачуся, — мати спробувала обійняти мене, але я випручалася.
— Будь чемною дівчинкою, — з притиском сказав незнайомець.
Я заціпеніла.
— Інші дітки про таке мріють.
Я розуміла, що мене спекуються, і саме тому, що це роблять дорослі — моя матір з чужим чоловіком, було особливо дошкульно. Хоча мати не ставилася до мене гірше, ми дедалі рідше бували разом.
Згодом, коли я довше не стримуватиму того, що переповнюватиме мене, з материних очей скотиться по великій сльозі.
— Ти засуджуєш мене? — вона простягне назустріч мені свої спрацьовані руки, а я, мов обпечена, відсахнуся.
Помовчавши, вона додасть:
— Ти ще маленька, Надійко. Виростеш і все зрозумієш.
Не так сталося, як гадалося. Хоча я виросла і зрозуміла, від того «все» не залишилося нічого, крім спогадів, що краяли гостріше за гострі уламки.