Йому було десь трохи за сорок. Він належав до тих, які в тридцять п’ять виглядають, як у п’ятдесят, а в п’ятдесят все ще зберігають статуру тридцятип’ятирічного молодика. Трохи зморшок, шрамів у невидимій битві з часом. І мішки під очима.
Я неозначено кивнула.
— Ти не квапся. І ні за що не хвилюйся.
Він уже поклав руку на клямку, тоді раптом замислився.
— Ти ще неповнолітня, еге ж?
Під його поглядом і після проведеної вдвох ночі мені не хотілось брехати.
— Років на два, я вгадав?
Я промовчала.
— Недобре це. Тобі треба вчитися.
Він дістав нову-новісіньку п’ятдесятку. Він нічого не зрозумів. Я з жахом подумала: «А якщо він раптом мій батько? Котрийсь із таких, як він?».
Інколи я нажлуктувалась до зелених коників. Мені кортіло забутися. Почуватись дорослою. Нічого не змінювалось.
Одного дня я вчепилася за ілюзію — мені забандюрилось сімейного щастя. Я вроїла собі, що це заміжжя розв’яже мої проблеми.
Мені сподобалося бути іграшкою в міцних, наче вилитих руках, по яких можна було вивчати м’язи. Природа не пошкодувала моєму обранцеві фізичних даних, а він старанно попрацював над ними.
Я закохалася сліпо й тваринно, погрожувала накласти на себе руки, якщо він покине мене. Я — хвиля, що розбилась об скелю.
Коли я побачила його, навколишній світ перестав існувати. Він сидів напіврозвернувшись за стійкою.
Я помахала йому пальчиками, одначе він вдав, буцім це не обходить його. І тоді я повторила те саме викличніше.
Я підійшла до нього і поставила на підвищення ногу.
— Я тут.
Він усе ще дивився кудись крізь мене.
— Ти чекав на мене, і я прийшла.
В чаді цигаркового диму, коньячних випарів і близької ночі могло здатися, ніби ми давні знайомі.
Його брови зсунулися до перенісся. Це була його фішка. Молодий і грізний. Я злякалася втратити його, ще навіть не познайомившись.
— Почастуєш?
— Коктейль?
Коктейлі я цмулила й без нього по таких, як цей, і подібних закладах.
— Те, що й ти.
Він замовив для мене коньяк.
У повітрі стояв аромат напоїв, які тут розпивалися.
Він гадав, що я заберуся. Випʼю й ощасливлено відвалю. Він сприйняв мене за надокучливу муху, якої не позбудешся, доки не ляснеш долонею. Він міг прогнати мене, однак повівся шляхетніше, поклавши відкупитися коньяком. Він був гуманнішим, ніж здавався.
Коли я опускалася на сусідній стілець, спідничка, яку я носила, ненароком задерлася. Моїм козирем був мій вік.
Він продовжував сидіти із зсунутими до перенісся бровами, час до часу зиркаючи на годинник.
На прощання він буркнув мені:
— До завтра, мала. Якщо бажаєш ще щось, замовляй моїм коштом.
І кивнув барменові.
Трохи посидівши, я підвелася й пішла.
Я застала його на тому самому місці. Круглі, на високих металевих ніжках, вкручених у підлогу, оббиті темно-брунатним шкірзамінником стільці тягнулися на рівній відстані вздовж такої самої темно-брунатної стійки.
Він ніколи не усміхався. До життя він ставився, мов до ненадійного, який будь-якої миті може підкласти свиню, партнера.
Зі мною він ставав зворушливим і сентиментальним. Мені хотілося огорнути його теплом, хотілося закричати: «Неправда, він нікого не скривдив!». Грізністю насуплених брів він боронився від підступного світу. Той вираз — його забороло.
Побут, прогулянки, розваги... Чорний светр-ґольф, з яким не розлучався, нагадував про вечір, коли ми познайомилися. Мені подобалось мати іграшку — велику, живу і сильну, до якої інші не наважувались наблизитися.
Він стоїчно витримував мої ревнощі, уникаючи сцен і не зовсім розуміючи, про що це я.
Коли я запропонувала розписатися, він навідруб відмовився:
— Для тебе ж краще, мала.
Такої рішучості я не сподівалась. Він тримався, наче все давно вже обміркував; мовби знав, що рано чи пізно я запитаю його про це.
— Ти не любиш мене?
— Таке скажеш!
— Ти... одружений?
— Одружений?
Він покосився на мене. Тоді я ще не знала, чим він займався. Я ніколи не розпитувала його про це. Ми продовжували жити, як перше, проте я не облишала наміру міцніше прив’язати його до себе.
Як наслідок одного дня мені закортіло свіжих полуниць. Мені захотілось їх так раптово й нестримно, що здавалося, я помру, якщо він тієї ж миті не принесе їх.
— Я зараз збожеволію! — вигукнула я, а він розгублено закліпав очима.
У нього були довгі вії, які зовсім не пасували до його брутального, вилицюватого обличчя.