Він мав смак, а ще більше — потяг до прекрасного. Не знаю, чи хтось казав йому це. Він був посереднім танцівником, хоча старання й хвацькість, з якими брався до діла, не могли не викликати симпатії; зате був гарячим коханцем.
Коли я відчинила двері, він стояв за порогом з дерев’яною сувенірною коробкою, роздекорованою виноградними вусиками, що закручувалися посередині в чужомовний напис.
— Якщо ти, звісно, не проти.
Він дістав звідти два кришталеві келихи.
Ми випили за знайомство.
— За тебе.
— За тебе.
Він був таким милим...
— За нас.
Ми підносили їх за любов. За велике кохання, яке не знає перешкод. Його слова спʼяняли не менше, ніж шампанське, яке приносив. Здавалося, він сам хмелів від свого голосу, від моєї юності, біля якої омолоджувався. Його одурманювало щастя.
— Куди поспішати? Досить на мить зупинитися, і все постане інакшим. Світ такий, яким ми його сприймаємо.
Я ніжилася в атмосфері нашої близькості, в парашутиках слів, у заколисливих павутинках його по-батьківському лагідного голосу. Він не шкодував для мене нічого, а я нічогісінько не потребувала. Він ладний був нагнути до мене небо, та мені досить було землі, а на ній — його.
Він з’являвся бадьорий, усміхнений, з чудовим почуттям гумору.
Охоче розповідав про себе, і все було би прекрасно, якби життя, від якого брав не більше, ніж воно самохіть пропонувало, зненацька не наставило йому спину. Він говорив про нього, як про людину, яка не виправдала сподівань.
Це сталося наступного дня по тому, як ми відсвяткували ювілей нашого знайомства. Той самий ресторан, де ми вперше зустрілися. Нічого не змінилося — той самий інтерʼєр, ті самі офіціанти. Ми символічно замовили ті самі страви — його сентиментальність зворушувала. Ми нічого одне одному не заборгували.
Він залишився наніч. Він вгадував жіночі бажання. Оселя дихала свіжістю, наче разом зі старим тиньком майстри зішкребли минуле. Замінено було все — плафони, меблі і вікна, він повністю переобладнав кухню, яку я вибрала з найновішого каталогу за його енергійним наполяганням, а замість лінолеуму постелив паркет.
Того вечора він випив трохи більше, ніж завше.
Його молодшого сина я бачила одного разу мигцем, проте він нас так і не познайомив.
Він зробив усе, щоб врятувати його. Розповідаючи, він сильно хвилювався, наче переживав наново, хоча найгірше було вже позаду.
— Що сталося, того не вернеш.
Він не приховував розгубленості.
— В мене залишилося двоє друзів — ти і він.
Він — той, якого він знав з пелюшок.
— Ми разом виростали, ще отакими, — він простер долоню над підлогою. — Він врятував мого сина, ти — мене.
Наша близькість ввійшла в філософську фазу, щось інше зʼявилося в ній, якась нова якість.
— Якби не він... — його щоки зайшлися легким рум’янцем. — Я мушу познайомити вас.
Він сказав, що ми чимось подібні, чимось невловним; що він це відразу помітив, ще при першій зустрічі.
Він повторив:
— Він урятував мого сина.
Він довго мовчав:
— Хто ми, щоб засуджувати? Чи варто вслід за одним занапащати друге життя? Це нічого не дасть. Таке може трапитись з кожним.
А по хвилі додав:
— Він мій син.
Він ще більше, тепер уже якось по-іншому, прив’язався до мене.
Він був першим чоловіком, який заговорив про дитину. Він мріяв про донечку, в нього були серйозні наміри і далекосяжні плани.
Коли я завагітніла, купив фантастичний візок, гурму дитячих речей — добротних, сучасних, і дерев’яне ліжечко з балдахіном.
Я не мала сумніву, що настане день, коли він перейде до мене жити, і готувалась до цього. Ні, я не квапила подій: я не мала сумніву, що він — мій.
Життя — автомобіль, який схибив вулицею. Досить увімкнути задній хід, щоб вибратися з глухого кута і продовжити шлях.
Донечка відвертала його від неприємних думок. Він вбачав у дитині індульґенцією. Підтвердження, буцім те, що трапилося, — збіг, від якого годі застрахуватися.
— Еге ж?
Якоїсь миті моє самопочуття різко погіршилося.
— Я заплачу, скільки треба! — він ходив по пʼятах за лікарями, надокучливий, розхристаний, ладний колінкувати. Одні співчували йому, другі відмахувались, як від набридливої комахи, треті зневажали, не відмовляючись при цьому від «заохочень», які він пхав у кишені їхніх халатів, інколи по кілька разів на день.
Викидень розчавив його. Він впав у фрустрацію, сидів з виряченими очима й роззявленим ротом, так що могло здатися, наче в нього покаламутився розум. Він почав частіше прикладатись до пляшки, його переслідували гнітючі сни.