Проте він не з тих, які змирюються і йдуть на дно. Він швидко оговтався; борсався, наче риба. Знав, що єдиний рятунок — рухатися вперед, перейти через усе. В його випадку це виявилося не так просто — він ще до ладу не очумався від попереднього удару. Щоб продемонструвати самому собі, що він був і залишиться королем життя, з головою поринув у бізнес.
Я почувалась мерзенно, знесилювана частими кровотечами і головним болем. В мене почалися нервові зриви.
Я не бажала, щоб він бачив мене в такому стані. Я не знала, як далеко зайдуть психічні розлади і боялася їх. Я боялась сама себе. Мені праглось розчинитися, зникнути, припинити існувати.
Непересічна подія, коли ховають того, хто сам усього досягнув.
Промовці не шкодували яскравих фраз, вірячи у виголошуване, у фальш заповнених буквами аркушів, у хмільному потьмаренні, що й над їхніми могилами скажуть колись не менше чепурних слів.
Його друзі знову були поруч, злетівшись, наче круки; вони виклопотали йому місце серед славетних композиторів і правників на цвинтарі, де давно вже нікого не ховали, а високо над могилами шелестіли про марноту марнот старі ясени.
— Що таке щастя?
Вони увічнювали свою добу. Сприяючи небіжчикові, дбали про себе, адже вони теж колись так спочиватимуть. Подумки добирали костюми та взуття, нерішучі між Армані й Карденом, тоді як він лежав, нечулий до їхніх гризот. Батіг наздогнав його на порозі останнього спорудженого ним будинку — справжнісінької перлини, в яку він вклав усю свою велич і змарновані сподівання.
Метикуватому, йому й за життя було байдуже, що станеться з ним по смерті, а могло здатися, наче планував топтати ряст вічно. Він не будував палаців на небі, йому вистачало землі, де покладався на себе, фортуну і прихильність людей.
Й ось він лежав, його роздуте, спотворене тіло, яке ще недавно ходило і віддавалося втіхам, невеличким слабкостям, без яких немає життя. І голова, з якої волосся по-хлопчачому жевжикувато налізло на воскове чоло, наче ще й зараз, коли смерть стала доконаним фактом, пручаючись проти неї, не погоджуючись, насміхаючись. Не було нікого, хто б його відгорнув. Жінка бовваніла закам’янілою чорною статуєю, та обидва сини. Переплетені пальці складених на грудях рук робили мерця подібним до священика, що на мить задрімав.
Він здобув усе самотужки, власним розумом, навіть не так — поміркованістю, надто не випинаючись, але й не випускаючи належного йому з рук. Він не любив крикунів, він робив усе тихо. Навіть тут, у труні, почувався затишно й зручно. Уникаючи скандалів, ворожий до шамотні і гармидеру, він вірив, що все буде добре.
— Скаржиться той, хто не може собі зарадити.
Він просто розповідав, навіть коли наостанок його міркування більше і більше уподібнювалися до риторичних запитань.
Сонце пекло нестерпно, свіжо викопана земля засихала на тверді кім’яхи. Його син, упізнавши мене, відвернувся. Лицем він пішов у матір. Вибухнув замовним плачем комунальний оркестр. Мер лаштувався виголосити від імені громади міста прощальне слово.
На мене дивився високий сухорлявий чоловік в окулярах. Приятель, про якого він часто згадував, той самий, котрий врятував його старшого сина, — його годі було б не впізнати.
— Він був вірним чоловіком... Люблячим батьком... Присвятив своє життя... Трагічний випадок... Усі ми...
Я кинула грудку і відійшла.
Невдовзі глухе гупання припинилося, запала хвилинна тиша, а тоді задзоркали лопатами гробарі.
Знадвору долинули голоси незнайомою мовою. Судячи з усього, для жінки вона була нерідною, попри старання і плавний, дещо твердуватий акцент. Коли їй бракувало слів, вона перебільшено-театрально жестикулювала.
Вони були вдвох — вона і старший від неї на добрий десяток років чоловік. Емоційність робила її акцент відчутнішим — здавалося, зараз вона перейде на рідну, як ото раптом з вʼязкого місця вертаються на протоптану стежку.
На ній була сукня в строкатих, крикливих барвах, здатних однаковою мірою і відштовхнути, і зацікавити. Вони наче щось хотіли сказати тому, хто забажає слухати, і відгородитися від нездорового роззявства. Живі, гарячі тони, як спекотне літо. Новісінька сукня, куплена, ніби спеціально для цієї поїздки. До її вигинів доклалась рука дизайнера, виклична яскравість тканини мовби протестувала проти швидкого зблякання.
Пофарбоване набіло волосся, з ледь русявим відтінком, вкладене майже по-дівочому, торкалося перехопленим шпилькою хвостиком запліччя. Молодшою вона була, мабуть, симпатичною. Ще й зараз її постать зберегла гнучкість, а лице промінилося подібно до сонця, яке проминуло зеніт.