За свої дев’ятдесят три той, кому належали спогади, спізнав чимало. Проповідував, як жив, — простими словами, не огарнюючи і не ускладнюючи. Спостерігав, як день повільно котився до вечора. Слово — міра і воскресіння.
Що збереглося, гуляло світом — Мельбурн і Вінніпеґ, Ріо-де-Жанейро, Нью-Джерсі, Швайкгайм, Мужен... «Моя душа стане дзвоном старої дзвіниці, щоб голосити за мертвими і будити живих». Той, хто записував, переклав, а потім власним коштом надрукував чужі спогади.
За вікном джміль опустився на квітку — тендітна стеблина загойдалася під його вагою. Ми витримуємо стільки, скільки нам вділено. До самої смерті, вже майже втративши слух, чув, як кричать закатовані. Їхній біль був його болем.
І тоді йому відкрилося перше речення. Воно опустилося білим голубом на оббиту міддю віконну лутку. «Я присвятив своє життя Господові, пізнавши його через служіння людині». І: «Випробування, через які ми проходимо, достеменні».
Край далекого степу зачерпував журавлем і розливав воду у відра. Великі ковтки дужче розбуркували спрагу. Вода була солодкою, наче вкрите шумовинням молоко, і крижаною, як у струмку дитинства. Мандрував туди, потім назад просторами, що переходили з рук до рук — розірваними, пошматованими, зшитими піснею, мов ниткою рана. Латинськими літерами відтворював нелатинські слова, що згодом оживатимуть жіночими й чоловічими голосами.
Коли тобі одинадцять, про таке не замислюєшся. В тринадцять воно наздогнало його, відібравши батьків, братів і сестер. Їв дощових хробаків, конюшину, яку ніхто не косив, добував коріння і збирав ягоди. Почав забувати мову людей, «але Бог захотів інакше».
Він став на той шлях. Спогади-дихання — місцями глибокі і рівні, місцями уривчасті. «Людина завжди потребуватиме стіл, за яким їстиме, і лаву, куди сідатиме перепочити». Де вчився теслярувати, отримав пристанок і харч. Містечка тулились одне попри одне, путівці і стежки мережали густу павутину.
Та дівчина подобалася йому — уже старий, він бачив, як вона, молода-молода, сміялася луками, а вітер підкидав біляве волосся. Не раз вони бігли поруч, він і вона. Підібгавши коліна, засинав поряд із нею. На надгробках стояв один і той самий рік — тиф зрівняв старих і малих, дітей і їхніх батьків.
Одного разу, коли майстрував, до нього прийшло те рішення. Ще не раз рубанок викидатиме стружку, що пахнутиме терпкою живицею.
По багатьох роках, як уже стояла кірха і працювала школа для сиріт, йому пригадався сон, в якому оскаржував втрату близьких. Й ось він увійшов у приміщення, що пахло тиньком і деревом. З лав, які майстрував разом з місцевими теслями, на нього зінькали діти. Сон більше не тривожив його.
Ті, що, прийшовши до влади там, звідки походив, проголосили себе богами, кликали його повернутися, одначе він залишився тут, дарма що ставлення до нього зненацька різко змінилося. Став чужим — для тих і для цих. «Господь потребує нас не менше, ніж ми його».
Дібравшись сюди, винюхували, чим займався, досліджували найменшу порошинку, наставляли пастки слизьких запитань. Вони зверталися до нього мовою, якою говорили його батьки і дівчина, яку кохав, і сам він, проте ніколи не була вона для нього такою чужою.
Мов злодій, під покровом ночі відсував плиту і спускав у казанку харч. Єврейське коріння... Вони вивчили його рід краще, ніж орієнтувався він сам. Вони викопували мерців, щоб чинити самосуд над живими. Хіба не відомо їм, що Син Божий — єврей? Та не знайшли жодної зачіпки, за яку могли б ухопитися.
— Він помер у Штатах, коли я закінчував школу. Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого президент країни, в якій він народився, запросив його, щоб вручити високу державну відзнаку, однак він не прийняв її ні того, ні жодного наступного року. Для людей жив, не для держав.
В кінці війни він переховував повстанців, а потім, коли все закінчилося, провів їх на Захід; так уперше вертався туди, звідки колись прийшов.
...Перед ним зринає обійстя з добротною деревʼяною хатиною. Він бачить солдатів, які ведуть селянина; раптом офіцер вихоплює з солдатських рук карабін і бʼє арештанта по голові.
Він бачить жінку і чує її безутішно-розпачливе голосіння.
Він задихається від несамовитого бігу.
Кричить:
— Зупиніться, що ви робите?!
Офіцер відштовхує його закривавленим прикладом:
— Убирайся вон отсюда, поп!
І бачить очі дітей, прикипілі до шиб...
Він ніколи не забуде їхнього погляду.
Та кров на ньому, мов стигма. І погляди дітей, які бачили, як вбили їхнього батька. Вже згодом — спливе багато десятиріч — він раптом захоче розшукати їх, та що він їм скаже?