У майстерні, куди заніс фотоапарат, йому сказали навідатися через місяць. Той місяць тягнувся, як десять років. Потрібної деталі не надійшло ні тоді, ні через наступні два місяці, ні через рік.
— Фотоапарат був єдиною втіхою, крихітним віконцем у світ. Вони підсунули мені папір, і я підписав його. Знаєте, мені ще не було й десяти. Мене усиновила й виховувала тітка, рідна сестра мого батька. Вона так ніколи й не вийшла заміж — підозрюю, через цю історію. Мама стрибнула, а я побоявся. Батьки подавали розпачливо-заохочувальні сигнали. Будинок, в якому ми мешкали на другому поверсі, опинився на межі зон, вікна батьківської спальні та нашої кухні виходили в іншу країну. Батьки могли залишитися, я не знаю, як би тоді все склалося. Невдовзі будинок знесли, якийсь час ми мешкали в тітки, доки врешті вона розміняла житло, і ми назавжди покинули Берлін.
— Я Вас не втомлюю?
Я похитала головою.
Тридцять років. Тисячі людей покидали все і їхали, десятки тисяч. Вісімдесят дев’ятий рік, дев’ятдесятий. Все діялося надто швидко, наче в прискореній зйомці. Нарешті це було можливо.
— Я теж вирушив. Батьки ще жили, я не впізнав їх. На мене дивилися чужі мені люди. Колись вони були цілком інакшими. Не знаю, що спотворило їх більше — моя пам’ять чи час. Вони мене, звісно, впізнали, хоча я мало чим нагадував того хлопчика, яким вони мене востаннє бачили. Мати скрикнула, чоловік в інвалідному візку силкувався повернути голову. Він ще не второпав, що діється. Матір розвернула його до порогу, коло якого я стояв, не наважуючись ступити крок далі. Він хотів роздивитись мене. Він нічого не сказав, тільки його запалими, вкритими заростом щоками покотилися сльози. А ще брат і сестра. Брат подібний до мене, а так нічого спільного, навіть прізвища різні. Ми посиділи, спільна вечеря, більше в мовчанні, ніж спілкуючись. Брат і сестра роздивлялись мене, як своєрідний музейний експонат. Усиновивши, тітка переписала себе і мене на свою матір.
Він був упевнений, що батьки забули про нього, зреклися так само, як він їх, тоді як вони слали йому листи, докладали зусиль, щоб витягнути його, проте жодна звістка не дійшла за призначенням, про що не здогадувалися ні вони, ні тим більше він. Так вийшло велике непорозуміння: вони ще довго не могли пробачити собі, гадаючи, що він зачаїв образу, доки життя — адже були іще молоді, а він у них первістком — не взяло свого, тоді як він... Ні, він нічого не гадав. Тітка врятувала його від сиротинця, від одного з тих похмурих державних закладів, куди забирали дітей без батьків, а також дітей у батьків; так-так, про це друге не говорилося, воно випливло згодом, коли спалахнула боротьба за архіви: активісти не дали сховати їх, цього разу під іншим гербом і грифом, і врешті все було оприлюднено. Невдовзі він отримав змогу ознайомитися з паперами, що стосувались особисто його; там він і натрапив на всю ретельно збережену кореспонденцію. Листи він міг забрати, однак не зробив цього: вони були нікому не потрібні, а тепер, по стількох роках, він їх також не потребував.
— Й ось я сів і поїхав геть. Тупе ниття, наче від удару важким предметом. А що Ви хочете? Стільки років!
Усе своє дотеперішнє зріле життя він відтюхав на фабриці.
— Я міг зробити кар’єру, проте обрав шлях звичайного робітника. Це ж не Ви малювали? — це останнє він запитав з розгубленням, невідомо на що більше сподіваючись — на підтвердження чи спростування.
...Кілька разів ми влаштовували забаву: один мазок клав Антон, один я: «От бачиш, у тебе все виходить». Він підтримував мою руку, легенько ведучи її. Він вірив у те, що людина мусить знайти себе і посприяти зробити це іншій. Сенс життя — в тому, аби розкритися...
— У Вас буде трошки вільного часу?
Я завагалася.
— Я хотів би запросити Вас.
— Ми хочемо запросити Вас, — переклала його супутниця.
Його долоня лягла на мою, я відчула, як її тепло передається мені.
Щось у ньому квапило його, тоді як сам він, здавалося, не поспішав. І лише познайомившись із ним ближче, можна було зауважити, як дорого він оплачував показну неквапність свого життя.