Наче заповнював собою розрив, тримаючи два кінці невидимого канату.
Так народилось розпʼяття.
Антін зобразив людину. Ісус мовби йшов здаля, наче не існувало стіни, на якій його намальовано. Він рухався назустріч роздивляльникові, подібно до перехожого. Хрест — тінь, відкинута його постаттю. Якоїсь миті зʼявлялося відчуття, буцім ти також ідеш. Ось ви зараз зустрінетеся. Хоча я дивилася на зображення, у фокусі завжди був момент зустрічі. Хвилювання, чекання, радість і... страх, що вона не відбудеться. Невже ми байдуже розминемося, як чужі, випадкові, сторонні? Якщо ж ні, то що нас єднає? Що спільного між нами? Що ми можемо сказати одне одному? Чи потрібно що-небудь казати? Що означатиме наше мовчання? Зринало враження, ніби я вже десь бачила його, — таке саме, як від портретів у його помешканні. Тоді ще не було жінки з дитиною. Мені не відомо, чи вона була від початку частиною задуму. Я не встигла запитати Антона. Я нічого не знаю про це. Я багато чого не встигла.
Мені хотілось завмерти, не рухатися — годину, дві, вічність, зосередившись на моменті зустрічі — зібратися, підготуватись, не знаю.
Час, що зібгався в кім’ях.
Пожмаканий аркуш паперу.
Грудка землі, що глухо розбилась об віко.
Човен відштовхується від пірсу.
Більше нікого немає, тільки мартини віддалік здіймаються і ячать, кружляючи над водою.
Працівник, в якого ми взяли весла, спостерігає за нами.
Вутле суденце з деревʼяними лавами, з якого облущилась фарба. Одна лава — для веслувальника, друга — для пасажирів.
Першим заходить Антін, кладе весла і подає мені руку.
Чути, як плюскають хвильки.
Весло занурюється у воду.
Тоді робить півоберта у повітрі.
Вода скрапує сріблястими перлинками.
Не знаю, чому саме того ранку. Якось Антін сказав:
— Якби потрібно було обрати найфатальніше й одночасно найбезглуздіше ремесло, я назвав би перегортувача календарних аркушів. Годинникаря згинці над стисненим до розміру крихітної пружинки часом. Година триває шістдесят хвилин, хвилина — стільки ж секунд... Що вони означають? Час — те, як ми його відчуваємо.
— Чому для тебе це так важливо?
— А в тебе так не було?
— Як?
— Коли один і той самий час то збігав, так що ти не встигала кліпнути оком, то рухався повільніше від черепахи.
— Ні.
— Це починалося разом з прокиданням, коли ми нікуди не вирушали. В такі неділі мати любила поніжитися в ліжку, комплексуючи, що подає мені ненайкращий приклад. Тоді як мені не спалося. Я вставав і сновигав по хаті, доки вона врешті з’являлася в дверях своєї спальні. На кухні мати жонґлювала баняками, тарілками, черпаком, я уявляв її героїнею якого-небудь мюзиклу. Не маю поняття, що уявляла при цьому собі вона. Ложку вівсянки я жував довго і безапетитно, аж мати стурбовано запитувала: «З тобою все гаразд?». — «Авжеж». — «Тільки не надумай мені захворіти!» На моє превелике розчарування, доки я якомога повільніше снідав, спливало лише півгодини. Мати не розуміла моїх проблем. «Куди він подівся?» Не було потреби уточнювати, хто. Вона говорила про час, як про живу істоту, свавільну й непередбачувану. Тридцять хвилин, а я так ретельно жував! Дві з половиною години перетворювались на справжні тортури, тоді як сорок хвилин моєї улюбленої програми, якої я не міг дочекатися, випаровувались, як лід на липневій спеці. «Піди полови метеликів», — казала мати, коли хотіла поговорити з кимось без моєї присутності. Не підготувавшись до занять, я відпрошувався в туалет, де бовванів біля вікна, що виходило на порожнє, наче воно вимерло, подвір’я. До класу я повертався, напʼяливши маску страждальця, якому звело шлунок. «На, з’їж», — вчителька географії простягнула мені таблетку. Вона носила в торбі цілу аптечку. Напевно, в неї були піґулки і від малярії, і від дизентерії, і ще від бозна чого. Я проковтнув, запивши водою. Хто бреше, платить двічі. Я заплатив раз, зате по повній програмі.
— Саме тому, що всі знають, ніхто не звертає уваги. Вони зникають, втрачаючи себе і свою суть. Залишаються порожні оболонки.
Якоїсь миті лінії розпластовувалися на самостійні сюжети. Роздивляльник ніби перегортував сторінки.
Тінь, відкинута часом. Стрілка, що рухалась, креслячи чарівне коло циферблата. Час-тінь, відкинутий штрихами-стрілками.
Розірви невидимі пута опікунства, повір у себе. Або ти безжурний споживач, який механічно сягає до запобігливо піднесеного обслугою дека, або ж кшталтувальник свого життя. Кожний зроблений крок винагороджується невеличким відкриттям.
— Медитація — це, мовляв, коли ні про що не думаєш. Насправді це нагода звільнитись від зайвого, спосіб зосередитися на посутньому. Між тобою і тим, про що розмірковуєш, відбувається синергетичний ефект. Лінії на секунду зливаються. «Спинися, мите, ти прекрасна!» Тоді як властиве щойно по тому. «Фауст» — «Антігона» Нового Часу.