Мистецтво долає ґравітацію, тоді як митці прикуті до землі. До того, що було вчора і не повториться завтра. До завтра, яке поставить запізнілу крапку, що розпливеться темно-червоною плямою.
Годинник-медитація.
Метелик часу, зловлений у сачок циферблата.
Сонце наближалося до зеніту, загаласував, заскочений нашою появою, дрізд, з куща неподалік спурхнули горобці, наче звихрилося, зірване невидимим буревієм, листя. Десь далеко, мов на іншій планеті, гуркотіли автомобілі.
Чужинець зупинився, його супутниця сфотографувала його, а потім вони побажали сфотографуватися вдвох.
Він хотів обхопити її плечі; напевно, він робив так з усіма своїми супутницями; можливо, робив це й тоді, коли позував перед церквами, а тут раптом щось змусило його в останній момент опустити руку.
Вони стали поруч, близько-близько одне до одного — так близько, як можуть опинитися двоє близьких людей. Я намагалася захопити якнайбільше фасаду.
...Кілька юнацьких світлин і випускний альбом з уписаними різними почерками побажаннями. «Це...» — Антон чимдуж поклав на спід світлину усміхненої жінки...
— Мені не хочеться йти звідси, — мовила жінка і напіврозсіяно, а наполовину розгублено додала. — Я не знаю... Щось...
Її супутник підбадьорливо поплескав її по плечі.
— Давайте я й Вас сфотографую, — раптом запропонував він.
— Не варто.
— Знаєте, що? Ставайте удвох з моєю дружиною.
Іскра, що проскакує між людьми, коротша за спалах в прямокутному віконці фотокамери.
— Ви давно подорожуєте?
Авжеж, це приватна справа людей, куди і на скільки вони вирушають. Можливо, їх зблизили покинуті святині. Можливо, одного разу вони зустрілися в котромусь такому храмі. Де це було? В Провансі, в Камбоджі, в Японії? Покинуті храми, покинуті домівки, покинута земля. Випалена земля. Виморені народи. «Нам завжди здається, що ми виняткові в стражданнях».
— Скільки це ми подорожуємо?
Жінка мовчала. Вогник, що спалахнув в її очах, складався з половинки прихильності і ще однієї.
— Довгенько, — відповів на своє запитання чоловік.
Коли я прокидалася, його вже не було, а на кухні чекав сніданок. Антін готував його на нас обох. Залитий окропом розтертий овес, родзинки, що повернули собі форму виноградних ягід, шматки урюку, він купував їх в узбецькій крамничці на ринку. В того узбека урюк був темний, не оброблений сіркою.
Раптом мені захотілось піднятись на риштування. Я відклала книжку — котрусь із Антонових книжок, які читала, вмостившись внизу. Мені хотілося краще зрозуміти того, кому вони належали.
Антін перебував у пошуку.
— Колись це станеться.
Знав, що рано чи пізно знайде.
Ми полюбляли сидіти он там, під самим вікном, що виходило на тісне внутрішнє подвір’я з крислатим каштаном і всіяною розлущеними кожушками та плодами бруківкою. Простерті врізнобіч гілки-руки мовби стримували мури від наповзання, на самому краю галузки визирав з колючої схованки допитливим брунатним оком каштан.
Коли ми покидали піцерію, накрапав дощ.
Й ось я сиділа в ній з двома незнайомими людьми.
— Гарне місто.
Жінка окинула свого супутника вдячним поглядом.
— Вибачте, якщо запитання видасться Вам некоректним. Ви — протестантка?
— Ні.
— Може, Вам щось відомо про тутешню громаду?
Одних війна розкидала по світах, інших знищила. Котрі вижили, також давно вже померли. Зиґзаґи, в яких одна лінія спростовувала іншу. Плаха, де хтось був за ката, інший — жертвою. Кат — завжди кат, жертва — жертва. Вони ніколи не поміняються місцями. Хоча деякі жертви перед тим були катами. Храм із понищеним вітражем, наче птах із підбитим крилом, — оце, напевно, й усе.
— Можливо, Ви знаєте, хто виконував розписи? Адже це мало бути зовсім недавно. Вони ще геть свіжі.
— Мій чоловік.
Я вперше назвала Антона так. Я навіть не встигла здивуватись. Я сказала це тихо й невимушено, наче ми прожили разом довге щасливе життя. Мені не хотілось вдаватися в які-небудь пояснення. Ми не вінчалися і не розписувались, для мене це зовсім нічого не означало — нічогісінько. Ми провели разом всі дні, відколи зустрілися.
Чужинець раптом пожвавився, наче про щось здогадався. Дивлячись на мене, він мовби наново вивчав розпис. Схоже, він ще щось хотів запитати, а може, просто.
Тієї миті офіціант у фірмовому зеленому фартуху приніс замовлення.