— Ми завжди замовляємо з салямі, ніколи не помилишся. Хоча... Одного разу, ти не пригадуєш, де це було? — чужинець звернувся до своєї супутниці. — Авжеж, у Ґраці, де ж іще? Сало було жахливо несвіже. Нам обом стало погано, добре, що ми мали при собі піґулки. Ми їх завжди беремо в дорогу, про всяк випадок.
— Наступного разу ми замовимо «Для закоханих», — німець узяв лікоть своєї супутниці.
...Піца «Для закоханих» вперше зʼявилася на Валентина й відтоді була в асортименті закладу. Ми відрізали шматок за шматком — Антін з одного боку, я з другого. До останнього ми довго примірялися, нарешті Антін посунув його легенько ножем до мене. Він зробив це без грайливості, з якоюсь неймовірною лагідністю, майже пієтетом. Щойно згодом до мене дійшло, що він уже знав. Відчув, як тільки може відчути митець і... Тоді як сама я ще не здогадувалася. «Мистецтво побудоване на інтуїції». Воно черпає ті самі знання з інших криниць. З незглибних. Воно близьке до віри, майже доторкається її таїнства. Зупиняється на порозі, не переступаючи межі. Ми прекрасно розуміли одне одного. Якось я запитала Антона з якогось іншого приводу: «Тобі справді відомо?». — «Не більше, ніж тобі». — «Соло», «Родинні», «Для закоханих» — до кожного типу піци зазначався діаметр.
— Бажаєте ще щось?
— У Вас є табаско?
Офіціант кивнув, а через хвилину вернувся з пляшчиною водянисто-червонуватої, наче розбавлений томатний сік, рідини.
— Мій улюблений соус, без нього нічого не йде.
— Ганс любить гостре. Він завжди так.
— Може, ми нарешті познайомимося? — Ганс простягнув руку.
— Надя.
— Над’я, — повторив Ганс. — Я знати Над’я.
— Він трошки розмовляє українською. Зовсім трошки.
— Трошкі, — Ганс склав великий і вказівний пальці, залишивши між ними вузесенький проміжок.
— Мене звати Ірина, приємно познайомитися.
— Іріна, — ствердно кивнув Ганс, поливаючи з пляшки піцу.
— Ірина. Я йому пояснюю, що я не Іріна, а Ірина. «И», розумієш, «и».
— Ірочка, — Ганс ледь нахилився до своєї супутниці.
— Ірина й Надія — поширені імена.
— Я знаті, — Ганс розчепірив п’ятірню, — фір Ірін і толькі айне Над’я.
Чоловік узяв пляшку і з усією щедрістю вдруге скропив піцу.
— Хочете спробувати?
Він простягнув пляшчину мені:
— Краще, якщо Ви зробите це самі, — переклала Ірина, а Ганс не забарився з поясненням:
— Я Іріні колись налівати, вона довго гніватіся на мене.
— Було чого.
— Я хотів, як краще.
— Обережно, — застерегла Ірина.
Червонувата рідина побігла до горлечка, я чимдуж випрямила пляшку, проте й кількох крапелин виявилося задосить.
— Ну як?
Я не відразу спромоглася на відповідь. У роті нестерпно запекло, якийсь час я хапала, мов риба, якій забракло води, повітря. Очі нестерпно сльозилися.
— Дуже гостра, — нарешті випалила я.
— Туше хостра, — повторив Ганс. — Перепрошую.
— От бачиш, — сказала Гансова супутниця. — А він гадав, що це лише я така.
— Шінки люпити солотке, чоловіки — хостре, — заспокоїв себе Ганс, розчарований, що не знайшов у мені спільниці для табаско.
Коли ми перебралися в кав’ярню неподалік, Ганс сказав:
— Я Вам розповідати Над’я.
Ірина дістала пачку цигарок:
— Бажаєте? — вона простягнула її мені. — Ганс не палить.
— Дякую, — я заперечливо похитала головою.
В тютюновому чаді розчинилось моє дитинство. Мій вітчим курив, не звертаючи на нас з матір’ю уваги; одного разу він мало не підпалив ліжко, звідки недбалим жестом струшував попіл на килимок. «Не хвилюйся, я попорохотяжу», — кидав зневажливо, проте наставала субота, і лад, як усі попередні рази, наводила мама. Я шкодувала, що він не згорів, — я була ладна опинитися без даху над головою; чесно кажучи, я не замислювалася над тим, що було би.
Потім закурила я, це сталося перед тим, як мати померла. Вона була тяжко хвора, я зашивалася з безпорадності. До мене не відразу дійшло, що я залишилася сама, одна-однісінька на світі посеред людей, яким немає нічого до мене, а мені до них. Я була дорослою. Майже дорослою. Я спорожнила пачку, потім іще одну й аж коли схопила третю, до горла підступила нудота. Дивна байдужість охопила мене, тупе, блаженне отетеріння.
— Ви не проти, якщо я запалю? Ганс уже звик.
Історія «Над’ї» почалася задовго до її народження. Дівчинка з таким ім’ям стала її, історії, наслідком. Нитку можна до нескінченності мотати назад, адже кожна наступна подія випливає з попередньої.
Якби не перша війна, не вибухнуло б другої. Тоді не народилася б дівчинка «Над’я». Хтось інший з таким або зовсім інакшим ім’ям. Подібна до «Над’ї», з таким самим, як попіл, волоссям, наче її добули на світ з руїн, а не з жіночого лона, з такими самими сірими-сірими, що їх годі із чимось порівняти, очима, в яких осіли рештки листопадового туману. Або ж геть інакшим, нітрохи на неї не схожим.