— «Над’їна» мати працювала в книгозбірні за колишньою біржею — містечко, куди ми з тіткою перебралися, не таке вже й велике. Вона працювала там ще довго згодом, як я закінчив школу. До самої старості, і вже як вийшла на пенсію, щоранку вирушала туди. Ми з ними були майже сусідами.
Ще зовсім недавно тюпала вулицею, дрібними кроками — старенька самотня жіночка, яка, скільки ми памʼятали її, видавала і приймала літературу. «Над’я» часто приходила туди, однак ніхто не бачив, щоб вона брала книжки. Вони обмінювалися кількома словами.
Ми, курдуплі, звихнулися на Карлові Маї, щось інше нас тоді не цікавило. Ми відтворювали улюблені сцени, нам було де розгорнутися. Часом здається, війна досі ще не завершилася. Наче з планетою щось трапилося. З усіма нами щось сталося.
Ми вносили рух у могильний спокій цього довжелезного, якому, здавалося, не буде краю, лабіринту зі стелажами, заповненими від підлоги до стелі пронумерованими томами. За столами для читачів рідко коли хтось працював. Книжки на полицях нагадували складені щільними рядами труни. Знищені не воскреснуть.
Поволі в нас, замурзаних хлопчиськах, прокидалися чоловіки. Вона вже закінчувала школу, а ми, ледь молодші, щойно прочухрувалися. «Надʼя» не належала до тих, котрі засліплюють, складно було би назвати її симпатичною. Ми захоплювалися її фігурою, школа — її спортивними успіхами. Здобуті нею відзнаки красувалися в скляній шафі поруч з іншими — кубками, вимпелами, значками, мініатюрним футбольним м’ячем з підписом легенди місцевого футболу.
Це сталося на другому поверсі, вони рухалися коридором, з одного боку вона, з іншого він, вона і він і більше нікого. В школі тривав урок.
Він усе заперечував. Так, ненароком зачепив її, коли розминалися, от і все. В «Надʼї» було це: до неї годі було доторкнутися. Може, тому в неї не було друзів. Вона рідко сміялася, трималася не на свій вік зосереджено.
В нього був вічно набряклий із синіми прожилками ніс і свинячі очиці. В тридцять третьому він марширував, розцяцькований свастикою, в сорок четвертому безслідно зник — тоді всіх загрібали на фронт. Ми ще не народилися, як він уже прислуговував новій адміністрації. З ним не бажали мати справи. В школі його намагалися оминати.
Якби вона не відштовхнула його і якби він не гепнувся, і якби не рохнув отого просякненого перегаром «Російська байстрючка», не відкрилася б таємниця її народження — їй, нам усім. «Надєжда» — вона була дитям перемоги. Її зачав російський вояк — котрийсь із тих, які серед руїн ґвалтували по черзі її матір.
«Над’їна» мати сиділа в бібліотеці, чекаючи на відвідувачів, як глухий удар в шибку змусив її вибігти надвір. Нікого не було, лише на клумбі під вікном лежав дрізд. Коли вона підняла його, він іще жив.
Ганс замовк.
Ірина крутила в попільниці з емблемою кав’ярні давно згаслим недопалком.
— Надʼю не врятували. На той час, як приїхала швидка, дівчина втратила надто багато крові. Туалет заблокували — ніхто не повинен був бачити розтятих вен.
Ганс перевернув чек:
— Напишіть, будь ласка, адресу, і я надішлю Вам світлину.
З кожною цифрою та літерою, що народжувалися з-під кулькової ручки, яку простягнув Ганс, в Ірині наростало хвилювання.
Раптово, як спалах блискавки в грозовому небі. Скільки разів я піднімалася до нього нагору! Скільки разів ми сиділи при столі його тісної кухоньки! Скільки ночей провели, розділені тонюсінькою стіною!
Я читала або просто сиділа, тоді як він малював. Що відчував він, читаючи цю саму книжку? Я наче бачила його колишнього. Так я починала розуміти його. Дещо я також колись прочитала, зовсім мало; можливо, ми читали ті самі книжки в той самий час.
Коли він, не спускаючись, розташовувався перепочити, мені здавалося, наче він спостерігає за мною. Я підводила погляд, а він знову брався до праці. Коли завʼязувалась розмова, я відкладала книжку, він облишав малювати. Я брала і зачитувала який-небудь пасаж, і він несподівано підхоплював його.
— Ти що, завчив їх усі напам’ять?
— Це лише збіг, — відповідав він.
Він міг помилитися словом, проте з неймовірною точністю відтворював зміст.
Ми були мріями одне одного, втіленими проекціями наших потаємних жадань. Полум’я горить і якоїсь миті згасає.