— В нього мотоцикл. Він приїздить по неї, вони сідають і їдуть.
— Хто тобі це сказав?
— Олежик.
Олежик для Ганнусі авторитет.
— Всі кажуть, — додала Ганнуся.
Й ось ми стоїмо, і Ганнуся просить взяти Олега з нами.
— Олежик знає дорогу до свого дому, — пояснює Ганнуся.
Хлопчик ствердно киває.
— Потім ми відведемо його, — пропонує Ганнуся.
— Я сам піду, каже Олежик статечно.
— Олежик такий, що не заблукає, — підтримує свого приятеля Ганнуся. — Будь ласка.
Я не погоджуюся.
— Ми не можемо тебе, Олежику, взяти. Сьогодні, на жаль, ні.
Ганнуся не приховує розчарування. Олежик заспокійливо обіймає її, і вони прощаються.
— До завтра, — каже Ганнуся.
Якийсь час ми пішкуємо мовчки.
— Чому ти така несмілива?
Отакої! Це каже до мене моя дитина.
— Я поговорю з Олежиковими батьками, — пропоную.
А ще я обіцяю, що ми запросимо Олежика на Ганнусині уродини.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Ганнуся перелічує, кого ще запросить.
— А інші не образяться? — запитую.
— Ми зробимо гостину для всіх.
— Всіх ми не зможемо розмістити.
— У садку, — наполягає Ганнуся.
— Гаразд.
— А ти, — Ганнуся оцінює мене, — спечеш торт.
Я намагаюся приховати заскоченість. Не так багато тортів я спекла, якщо точно — жодного.
— Не турбуйся. Я тобі допоможу, — Ганнуся втішає мене.
— Ви не проти, якщо ми Вас проведемо?
Голос Ірини тремтить, раптом з нею щось сталося — жінка збентежена, наче щось збило її з пантелику. З кондиціонера скрапує на заплитчаний тротуар вода.
— Я залюбки показала б Вам місто.
Я не хочу здаватись неввічливою.
— Та що Ви?! — заперечує чоловік. — Ми тут не вперше.
— Не треба, — голос Ірини звучить хрипло і глухо.
— Ми тут майже вдома, — чоловік дивиться на свою супутницю.
Ірина розкриває торбинку; коли вона намагається припалити цигарку, пальці її не слухаються.
Колись я поривалась опинитись деінде, почати все з чистого аркуша, стати особою з іншим ім’ям та прізвищем, яку ніщо не пов’язуватиме з попередньою. «Час не буває змарнованим».
— Іріна тут виросла, — вони горнуться одне до одного, наче зливаються в одну істоту.
Ірина не виправляє, вона механічно перекладає, відсторонено і задумливо, наче йдеться про іншу жінку з таким самим, як у неї, ім’ям.
— Ми давно не були тут.
Якийсь час ми мовчимо.
— Коли ми востаннє приїздили?
— Багато років тому.
— Дуже багато, — погоджується чоловік. — Я тоді був не таким, як зараз.
Він підморгує Ірині:
— Інакше Іріна не захотіла б мене.
— Ви приїхали заради храму? — питаю навздогад.
— Заради Іріни, — відповідає він.
Ми скорочуємо шлях, залишаючи центральну частину ліворуч. Тому, хто виріс тут, не потрібно провідників.
— Ми не туристи, — голос Ірини, хоч і тремтить, звучить наполегливо, майже вперто.
Іринин супутник каже:
— Ми тут познайомилися. В цьому місті неможливо не закохатися.
І поправляє себе:
— Іріну не можна було не покохати.
Дівчинка дивиться з зацікавленням, тоді раптом простягає долоньку:
— Мене звати Ганнуся.
— Ганс.
— Яке дивне ім’я, — каже Ганнуся. — Майже як моє. Хто Вас так назвав?
— Батьки.
— Ганс приїхав з Німеччини, — пояснюю я. — Він — німець.
— А чому він приїхав?
— Йому подобається мандрувати, — кажу. — А це — Ірина.
Ганнуся подає жінці руку.
Ірина силкується всміхнутись.
— Ірина теж з Німеччини?
— Так, — Ганс відповідає замість Ірини.
— Тоді вона німкеня?
— Так. Ні, — я вагаюся.
— Я тут народилася, — Ірина нахиляється до Ганнусі і гладить дівчинку по голові. — Так само, як ти.
Вона пригортає дитину, розгублено й гаряче.
— Тоді ти українка.
Нові висотки утворили мур між дитячим садком і старими п’ятиповерхівками, розташованими на однаковій відстані, боком до вулиці. Ми проходимо крізь останній проїзд.
— А це наш дім, — показує Ганнуся з невимушеністю досвідченої екскурсоводки. — Ми мешкаємо он там, на третьому поверсі.
Ірина підводить голову і дивиться вслід дитячій руці.
— Хочете побачити, як ми живемо? В нас отакенний рододендрон.
Ганнуся проказує назву рослини з особливою ретельністю. Рододендронові ми завдячуємо правильне «р».
Одного разу Ганнуся запитала:
— А він цвіте?
— Так, — відповіла я. — Дуже рідко.
— А що для цього треба?
— Любити його.
— І він відчуває, як його люблять?