— Авжеж.
— Рослина так само, як людина?
— Все живе прагне любові.
— Ми любитимемо його, еге ж? — Ганнуся зазирає в мої очі.
— Безперечно, — підтверджую я.
Ганнусі до вподоби моя рішучість.
— Атож, заходьте на каву.
Ірина й Ганс спантеличено перезираються.
— Не соромтеся, — Ганнуся заходить у під’їзд, подаючи приклад.
Перші дорослі гості в нашій оселі.
Я ставлю італійський кавник і, поки готується кава, викладаю вівсяне печиво.
Ірина про щось думає. Я теж.
Ми думаємо про те саме.
Пахуча рідина чорно наповнює білі філіжанки з великими помаранчевими цятками і ледь потьмянілим лямуванням, де-не-де стертим.
Ірина заплющує очі і вбирає ніздрями аромат, а тоді доторкається і довго не відриває губ.
— А ти маєш дітей? — раптом питає Ганнуся. — Донечку або хлопчика?
Ірина притуляється своєю головою до Ганнусиної, а потім цілує дівчинку в чоло.
Ганс кладе поверх Ірининої долоні свою.
— Антін розповідав про Вас, — кажу.
Ми здолали нескінченність усесвітів, щоб зустрітися на цих плитах.
Наші ноги, наші тіла, наші руки переплелися.
Нас ніщо не розлучить.
Ми кохалися, а потім лежали, дивлячись у стрільчасте склепіння.
Кохання подібне до невагомості.
Потужніше, ніж земне тяжіння.
Ми довго йшли назустріч одне одному, він і я.
Кожна секунда скорочувала відстань.
Стрілки на годиннику рухаються за законами любові.
По-справжньому ми закохуємося лише раз.
...........................................................................................
— Не впізнаєш?
Приземкуватий, кремезний, він навіть напідпитку міцно тримався на ногах.
— Не чекала?
Менше за все я сподівалась зустріти його.
— Що тобі треба?
Минуле пересувається тими самими вулицями, що й ми.
— Вгадай.
Дражниться в хованки.
— Облиш.
Скрадається назирці.
— Тебе.
Наслідує ходу.
— Забудь.
Подібне до тіні, довшої й довшої, що похиліше призахідне сонце.
— Забути?
Зливається з темрявою.
— Мене немає.
Забігає вперед.
— Невже?
На мить порівнюється з тобою.
— Відпусти.
— Погано ти мене знаєш!
— Я не хочу тебе знати!
— Ти змінилася.
— Ти теж.
— А ти що хотіла?
— Забирайся геть!
— Так легко мене не спекаєшся.
— Я кричатиму.
— Пошкодуєш.
— Я ненавиджу тебе.
— Колись ти переконувала мене в протилежному.
— Відпусти! Ми чужі люди.
— Коротка, сучко, в тебе пам’ять.
— Ти злий.
— Таке життя.
— Ти такий.
— Ти любила мене таким.
— Це було давно.
— Ти любила мене, еге ж?
— Мені шкода.
— Це все, що ти хочеш сказати?
Я повторила, що мені шкода.
— Гадаєш так легко відкупитися?
— Між нами давно все закінчено.
— Ти хочеш сказати, що прикидалася?
— Ні.
— А я всі ці роки не забував тебе. Думав, як моя мала. Як вона там без мене?
— Не треба.
— ...З ким тепер трахається?
— Боже мій, яка ти підлота!
— Вип’єш зі мною?
— Ти п’яний.
— Я не звик, щоб мені відмовляли.
— А я не та, аби мною розпоряджалися.
— Набиваєш собі ціну?
— Ти не маєш права розмовляти зі мною так.
Від нього тхнуло гуґо босом і коньяком.
— Того, що було, не повернеш.
— Ми почнемо спочатку.
Він купував мене. Обіцяв забезпечене життя. Я матиму все, що забажаю.
— Запізно, ти це прекрасно знаєш.
— Дубль два, — його горлянку струснув гидкий булькіт.
Життя виявилося ненадійним партнером, на щось інше він не розраховував.
— Двічі не ввійдеш у ту саму річку.
— Це він тебе навчив?
— Хто?
— Твій богомаз.
— Тобі немає до нього діла.
— Я лише питаю.
— Він тобі нічого не завинив.
— Що ти в ньому знайшла?
— Якщо ти його хоч пальцем торкнешся...
— Це залежатиме від тебе.
— Тоді, коли ти зник, тебе не обходили мої почуття.
— Так треба було.
— А я чекала, хвилювалась за тебе, не знала, що думати, поки нарешті вирішила, що набридла тобі і ти покинув мене. Я зненавиділа себе. Одного разу, не витримавши погляду, який втупився в мене, я розбила дзеркало. Його уламки порізали щось усередині в мені. Я перетворилася на бездумний, тупий, невтішний, ниючий біль. Ти не приходив і не приходив, я ніде не могла знайти тебе, тоді я подалася до них. Ноги підкошувалися, від вагань, чи не роблю я ще гірше — для тебе, для себе, для нас обох, — хотілося вискочити зі шкіри. Я не мала нікого, з ким могла би порадитися. Вони витріщилися на мене, як на причинну. «Не хвилюйтесь, він уже в розшуку». Вони показали на оголошення, де ти був не подібний на себе, але я відразу впізнала тебе. Мене поривало кинутися і цілувати. Цілувати, цілувати і ніколи не зупинятися. Коли я отямилася, на їхніх пиках було написано щось подібне до співчуття.