— «Не хвилюйтесь...» — його прорвало, наче трубу, в якій надто довго і хрипко булькало.
Зненацька його обізлений регіт урвався.
— Мене, крихітко, здали. Даруй, я не мав часу на сюсюкання. Якби я не вшився, мене б уже не було. Перспектива ще раз опинитися в буцегарні не надто приваблювала мене. Тебе я не хотів вплутувати. Тепер уже все позаду. Я насидівся по самісіньку зав’язку. Я зарікся: більше туди не повернуся — дзуськи. Світ швидше накриється, ніж мене там ще раз побачать. Я обійняв його від щирого серця, як справжнього друга, — ми не бачились тисячу років.
— А в тебе є воно, серце?
— Ти знаєш мене, мала. Ти бачила, як подихає тварюка? Як вона дриґає ногами, як смішно і недолуго смикається? Він здихав, як свиня.
— Ти маніяк.
— Не люблю залишатися в боргу, — він криво ошкірився.
— Ти міг обстояти себе.
— Так кажеш?
— Є суд.
— Ти знущаєшся.
— Ти міг усе пояснити.
— І хто би мені повірив?
— У кожного є ще один шанс.
— Яка ти щедра...
— Ти міг скористатися ним.
— Що я й зробив.
— Ти вбивця.
— Зі мною, крихітко, тебе мізинчиком ніхто не зачепить.
— Між нами давно все закінчено.
— Мені бракує тебе, — його язик заплітався.
— Знаєш, чого тобі бракує насправді?
— Крім тебе, нічого.
— Милосердя.
— А що це таке?
— Звісно, звідки ж тобі знати?
— А ти розкажи мені.
— Мені шкода тебе.
— Це твоє останнє слово?
— Мені шкода тебе.
— Це ми ще побачимо.
Я розповіла Антонові не все.
Якось, коли я простувала вулицею...
Там часто стояли літні жінки. Нещасні пенсіонерки, залежні від чужої милостині. Соромлячись свого жебрацтва, вони тулились по нішах і закутках. В зношеному, проте доглянутому вбранні. Можна було б подумати, що вони просто зупинились на мить, якби не човники їхніх простягнутих назустріч перехожим старечих долонь. Сиве та поріділе волосся правило сумним нагадуванням про безнадійно проминулі часи.
Зрідка їм клали який-небудь дріб’язок, який вони хапливо стискали в кістлявому п’ястуці, наче добродійник міг передумати.
Їх ніхто не займав, більшість перехожих проходили повз, не звертаючи на них уваги. Їм ніхто нічого не казав і не проганяв, вони бовваніли, непомітно розчинялися і так само непомітно приходили знову. День у день, нікому не потрібні жінки-привиди: відсторонені, збайдужілі, німотні.
Вони дякували безгучно, самими лише губами. «Хай Господь поблагословить тебе» і «Бог віддячить твою доброту». Їхні очі сльозилися, руки тремтіли. Усохлі й зіщулені постаті. Вони ховали лице, не бажаючи, щоб хтось упізнав їх, і жадали не співчуття, а шматка звичайного хліба.
Вже проминувши його, я враз зупинилася.
— Миколо?
Розгублено обірвавшись, мелодія зненацька ушкварила ще загонистіше, нестямніше, відчайдушніше, мовби заглушуючи мій голос, наче він тільки примарився, ніби його приніс на своїх крилах сміхотун-вітер.
Я впізнала б його серед сотень тисяч облич. То був він. Я не могла помилитися.
Звільнившись нарешті від шкіряних шлейок, він поставив акордеон на землю, добув цигарку і закурив.
Затемнені скельця його окулярів дивилися прямо на мене. В них віддзеркалювалися люди і фрагменти будинків, наче вирізані з довкілля. І тонюсінька смужка неба.
— Миколо?
Він здригнувся, цигарка випала з його руки. Він зачовгав ногою, розтираючи її, підвівся, зачепивши футляр, і так стояв, знерухоміло, закам’яніло, а біля нього — його пожиток: складаний стільчик, акордеон і сперта на стіну будинку палиця, тонка і довга.
На ньому були темні штани і темно-синя, майже чорна сорочка з розщіпненими вгорі ґудзиками, чорні побрижені мешти з довгим стесаним передком, зчовганими підошвами і каблуками. Волосся спадало на широкі покотисті плечі.
— Це ти?
Запитання пролунало недовірливою бентегою, наче ми зустрілися далеко-далеко, в якомусь чужому нам обом місті.
— Так, це ти...
Він мешкав у гуртожитку для незрячих на північній околиці. Його матір була невисокою повнявкою, яка любила потеревенити з сусідами, батько накульгував.
— Вони не пробачили собі, що не змогли вберегти мене.
Збираючи кошти на його лікування, Миколині батьки влазили в дедалі безпросвітніші борги, а коли їх не стало, Миколі довелося продати помешкання, щоб розрахуватися з кредиторами.